Чарльз Мартін - Гора між нами

наче непогано. Має працювати. Я спакував усе, що тільки міг, у рюкзак — разом з м’ясом, яке, на жаль, вийшло трохи жорсткіше за філе-міньйон, — та прив’язав його в ногах саней. Так нога Ешлі буде дещо вище.

Насамкінець я дав їй чотири пігулки знеболювального та трохи води. Поки вона ковтала їх, я пояснював мій план.

— Я не дуже певний, у який бік нам краще йти, але достоту знаю, що на північному заході, тобто позаду нас, гори стають вищими. Значить, нам точно не туди. Там, — я тицьнув пальцем, — на південний схід простягається плато. І струмки течуть у той бік. Тобто все просто: нам треба вниз, і на південному сході єдиний шлях туди. Тож почнемо спускатися, а там подивимось. Я піду перший, ти за мною. Я постійно буду поруч. На рівній поверхні я тягтиму тебе, як на санях, — я тут змайстрував запряг з ременів. Питання є?

Ешлі похитала головою, і далі повільно жуючи м’ясо. Я ще раз перевірив її ногу, щільніше загорнув її у спальник, застебнув його та насунув нижче її шапку.

— Це вперше твоя нога опиниться нижче від рівня серця, тому набрякатиме. Уночі доведеться прикласти сніг. Відчуття будуть не з приємних, даруй.

Ешлі лише кивнула у відповідь.

— Найбільш боляче буде зараз, коли я перекладатиму тебе в сани.

Вона стисла зуби, готуючись. Я узяв її під пахви та обережно потягнув до ношей — дуже повільно, по сантиметру. Спальник доволі легко ковзав по снігу, аж поки не зачепився за якийсь камінь. Її нога смикнулася, і вона несамовито заволала, а потім відвернулась та виблювала. Усе, що вона з’їла, опинилося на снігу, і чотири пігулки знеболювального також. Я протер їй губи та чоло — у неї виступив піт.

— Пробач.

Вона нічого не відповіла — і досі міцно стискала зуби.

Я нарешті затягнув її на ноші й повернувся за Наполеоном, якого влаштував поруч із Ешлі. Вона, не розплющивши очей, обійняла його рукою. Вигляд мала паскудний.

Спальник Ґровера я дав їй замість подушки, а вздовж тіла закріпив лук та вудки. Ноші мали просто сміховинний вигляд — надто вже багато всього на них було. Та, як на мене, краще нехай воно буде й не знадобиться, ніж знадобиться — а його немає. Навіть якщо це і зайва вага. Обидва наші ноутбуки я полишив у літаку. Як і мобільники та документи. Наразі це все марний вантаж.

Наостанок я ще раз оглянув нашу «печеру» — чи не забули ми чогось, — а потім зв’язав нас додатковою мотузкою. Про всяк випадок. Якщо станеться щось непередбачуване, принаймні ми з Ешлі будемо зв’язані. Хоча, якщо я впаду у прірву, вона цьому не радітиме.

Ми вийшли назовні, і я кинув останній погляд на місце, де поховав Ґровера. Від каменя, на який він колись спирався, вела тоненька кривава стежка — слід пораненої пуми. Попереду було велике плато. Я дістав компас та намітив напрямок (поки ми ще нагорі — бо потім між деревами та скелями легко буде розгубитися). Застебнув куртку, узяв ноші та зробив крок. Потім іще один. Відтак іще.

За п’ять метрів я спитав через плече:

— Ти як?

— Нормально, — відповіла вона за мить. І навіть не крізь зуби — значить, справді нормально.

Я не знав, скільки в нас попереду — десять кілометрів чи сотня, але ті перші метри були не менш важливими, ніж усі подальші.

Ну, майже.

Розділ двадцять другий

Протягом першої години ми майже не розмовляли. Ледь не всюди сніг сягав мені до колін, а іноді навіть вище. Раз чи двічі я провалився по груди та довго виборсувався на поверхню. З Ешлі все було гаразд, а ось я вскочив у халепу. Іти в такому глибокому снігу було вкрай важко, але сани їхали рівно і не шарпалися. Я приділив усю увагу своєму подиху — точніше, тому, щоб не забувати дихати. Квапитися було нікуди. Біль у ребрах не надто дошкуляв.

Ми спускалися по плато вниз, до річки, де я колись наловив форельок. Почався сосняк. На гілках лежав грубезний шар снігу. Якщо вдарити дерево дрючком, дістанеш цілу кучугуру снігу на спину. За годину ми здолали приблизно півтора кілометра. Тут почувся голос Ешлі:

— Пробачте, лікарю, але щось ми не дуже прудко рухаємося. Може, тебе слід підбатожити?

Я беркицьнувся у сніг поруч із ношами. Груди важко хапали повітря. Ноги просто викручувало болем. Вона поглянула на мене та поплескала по лобі.

— Може, сьорбнеш «Гатораду»?[33]

— О, так, не завадило б.

— Знаєш, про що я думаю?

У мене по шиї потік струмочок поту.

— Гадки не маю.

— Я думаю про чизбургер.

Я кивнув.

— Подвійний. Із сиром, — вела далі вона.

— Звісно ж, подвійний.

— А ще з помідором. Із таким смачнющим соковитим помідором. І цибулькою. І з кетчупом, гірчицею та майонезом.

Над головами в нас пропливали білі хмарки, схожі на кавалки вати. Черговий літак протяв синяву в десяти кілометрах над нами.

— І з подвійною порцією огірочків, — додала вона.

— Ти забула про дві порції картоплі фрі.

— О, так… Я б оце таке зараз з’їла. А потім ще раз замовила б те саме.

— Це жорстоко, якщо чесно, — я тицьнув пальцем у небо. — Ми їх чудово бачимо. А вони нас — ні.

— А якщо розкласти величезне багаття?

— Навряд чи це допоможе.

— Ну, принаймні нам стане легше. — Вона позирнула назад, а потім уперед. — Берись-но до праці. Знаєш, що ця штука сама не їде?

— З годину тому здогадався, — уставши, я зробив кілька кроків з боку в бік. — Маю до тебе прохання.

— Ну, спробуй.

Я дістав чисту пластикову пляшку та простягнув їй.

— Нам з тобою треба пити. Багато пити. Тож я хочу попросити тебе набирати до пляшки сніг та топити його у себе в спальнику. Так у нас обох буде вода, і не доведеться їсти сніг. Згода?

Вона кивнула, узяла пляшку й зачерпнула нею сніг.

— Можна дещо спитати? — звернулася вона до мене, закручуючи кришку.

Температура трималася десь у межах –15 °С, але з мене просто струменів піт. Я зняв куртку, щоб вона не змокла до рубця, і лишився в самій термобілизні та футболці, проте упрівати не перестав. На