Роберт Льюїс Стівенсон - Острів Скарбів

на кітву ми не могли, і тому не наважувалися ввійти в бухту в очікуванні припливу. Час тягся повільно, тож боцман навчав мене, як робити поворот.

Потім ми обоє мовчки сіли їсти.

– Капітане, – звернувся до мене Гендс із недоброю усмішкою. – Тут от лежить мій давній приятель О’Брайєн. Чи не викинете ви його за борт? Я не дуже педантичний у цьому й не маю докорів сумління через те, що загнав його на той світ. Але, як на мене, то не найкраща прикраса для нашого судна. Хіба ні?

– Мені сил забракне, і, крім того, така робота мені не до смаку. Нехай собі валяється! – відповів я.

– Прокляте судно, ця «Іспаньйола», Джиме, – підморгнув він мені. – Скільки нещасних моряків загинуло на ній відтоді, як ми вийшли із Бристоля. Навіть не пригадаю такого невдалого плавання. Бідолаха О’Брайєн теж загинув по-дурному. А тепер я прошу вас спуститися вниз і принести мені… чорт забирай, я забув, що мені треба… так, пляшечку вина, Джиме, але не бренді, бо воно занадто міцне для моєї слабкої голови.

Безпам’ятство боцмана видалася мені підозрілим, не менш підозрілою було і надання переваги вину над бренді. Очевидно, це був привід, щоб спровадити мене з палуби, але для чого – я не міг второпати. Гендс уникав зустрічатися зі мною поглядом, його очі неспокійно блукали. Він дивився то на небо, то на труп О’Брайєна. З його посмішки й тону голосу навіть дитина здогадалася б, що він щось замишляє. І хоч я про те здогадався, удав, ніби нічого не сталося: обдурити таку тупу людину, як Гендс, було неважко.

– Вина? – перепитав я. – Гаразд. Але якого – білого чи червоного?

– Байдуже, – відповів Гендс. – Аби тільки міцніше й побільше.

– Чудово. Я принесу вам портвейну, містере Гендс. Тільки його доведеться пошукати.

Я спустився вниз по трапу, навмисно стукаючи черевиками якнайгучніше, потім скинув їх, пробіг запасним коридором, пішов угору з кубрика по трапу й обережно, щоб Гендс мене не помітив, визирнув через капітанську будку. Мої підозри справдилися. Гендс став рачки. Поранена нога, мабуть, таки завдавала йому сильного болю (я чув його стогони), проте він хутко поповз по палубі до лівого шпігату й витяг з-під каната схожий на кортик довгий ніж, весь забруднений кров’ю. Він оглянув його, випнувши нижню щелепу, провів пальцем по лезу й, заховавши ніж за пазуху, поповз назад, туди, де сидів.

Я довідався все, що мені потрібно. Ізраель може рухатися. Він озброєний. Якщо він намагався спровадити мене з палуби, отже, він хоче порішити мене. Що він думав робити потім – чи мав намір допхатися від Північної бухти до табору піратів або стріляниною з гармати закликати товаришів на допомогу, – цього я, звичайно, знати не міг.

Я міг довіряти Гендсу тільки в тому, де наші інтереси збігалися. Ми обидва хотіли відвести шхуну в безпечне місце, звідки потім її можна буде вивести без особливого клопоту й ризику. Поки це не сталося, моє життя в безпеці.

Розмірковуючи, я не гаяв часу: швидко повернувся назад до каюти, взувся, знайшов пляшку вина й пішов на палубу. Гендс лежав нерухомо, з трохи розплющеними очима, наче йому важко було дивитися на денне світло. Він поглянув на мене, спритно, звичним жестом відбив горлечко в пляшки й сьорбнув вина зі своїм звичайним побажанням «Усього гарного». Потім, передихнувши, він дістав із кишені пакуночок жувального тютюну й попросив мене відрізати йому шматок.

– Відріжте мені шматочок жуйки, – попросив він. – У мене немає ножа, та якщо б і був, то мені забракло б сил користуватися ним. Ох, Джиме, Джиме, погано мені! Ймовірно, я востаннє жую тютюн, бо недовго мені лишилося.

– Добре, – відповів я. – Я відріжу вам тютюну. Але на вашому місці я перед смертю намагався б покаятися.

– Покаятися? У чому?

– Як у чому? – скрикнув я. – Ви порушили свій обов’язок. Ви забруднили руки кров’ю безневинних. Отут, біля ваших ніг, лежить вбита вами людина, і ви ще запитуєте мене – у чому покаятися?

Я трохи гарячкував, думаючи про закривавлений ніж у нього за пазухою. Але Гендс у відповідь тільки ковтнув вина й заговорив повчально:

– Я тридцять років плавав у морі, і випробував усе: гарне і погане, шторми і штилі, голод і спрагу, різанину й багато ще чого. І, запевняю вас, ніколи ще не бачив, щоб справедливість давала користь! Хто перший ударить, за тим і правда. «Мертві не кусаються» – от моя приказка. А тепер, – він раптом змінив тему розмови, – годі про це. Приплив працював за нас, і якщо ви, капітане Гокінс, слухатиметеся моїх вказівок, ми незабаром увійдемо в бухту й пристанемо до берега.

Дійсно, нам залишалося пройти милі дві, не більше, але плавання виявилося не з легких. Треба було вправно керувати шхуною, щоб увійти у вузьку й звивисту Північну бухту. Я виявився гарним і кмітливим виконавцем, а Гендс – чудовим боцманом. Ми керували так майстерно, аж душа тішилася. Тільки-но ми оминули обидва миси, як з усіх боків нас оточила земля. На берегах Північної бухти росли такі ж густі зарості, як і у Південній, але сама бухта була вужча й довша і нагадувала гирло ріки. Проти нас на південному краї виднівся кістяк напівзотлілого корабля. Це було велике трищоглове судно, яке так довго пролежало тут, що обросло водоростями, а його палубу простромлював дрібний чагарник, вкритий квітами. Це сумовите видовище наче переконувало в тому, що бухта була дуже спокійною стоянкою.

– Чудово, – сказав Гендс. – Подивіться туди: це місце для стоянки. Чистий пісок, затишок, дерева навкруги, та ще й цей квітничок на старому судні.

– А чи зможемо ми знятися потім із мілини? – запитав я.

– А чом би й ні? Треба під час відпливу віднести канат на берег і закріпити навколо однієї із цих сосен, а інший кінець прив’язати до шпиля й тягти, коли почнеться приплив. Шхуна сама зійде з мілини. А тепер, синку, бери очі в руки. Ми близько від мілини, а судно йде занадто швидко. Потроху право… так… бери… право… потроху ліво… бери… бери!

Гендс віддавав накази, а я вправно виконував їх. Раптом він крикнув:

– Стерно на борт, жваво!

Я крутонув стерно, й «Іспаньйола», зробивши крутий поворот, підійшла до берега. Я так захопився маневрами шхуни, що облишив стеження й зовсім забув про небезпеку, яка загрожувала мені. Перехилившись через правий борт, я милувався водою, що пінилася під носом шхуни. Я б точно загинув, якби раптом не озирнувся. Може, я почув шерех, чи