Володимир Миколайович Войнович - Малиновий пелікан

усі військові таємниці: номер частини, калібри гармат, прізвище командира і яка зарплата у нашого президента.

– А цією торгівлею займаєтесь легально?

– О, сер, звісно, оф корс, цілком легально. У мене є ліцензія, он вона в золотій рамці поряд з сертифікатом, і податки я сплачую акуратно. Можу показати довідку і секьюріті намбер.

– Ну, гаразд, – кажу я, – гаразд. Допустимо, ваші негуманні американські закони дозволяють таке. Але вам особисто не соромно, не страшно, не боляче за бідних діток?

Він мого запитання не розуміє.

– Так дітки ж, – каже, – не наші, а російські.

– А російські, – кажу, – що, хіба не люди?

Американця важко вивести з рівноваги, але цей, я бачу, став гніватися.

– Та що ви кажете, сер? Це ж російські сироти. Вони в вашій Рашці так живуть, що раді, буває, потрапити до Америки бодай навіть в розчленованому вигляді.

Тут вже я зовсім не стримався, перегнувся через прилавок, вхопив його за барки.

– Ах ти, – кажу, – сволото! Ти не тільки дітей, ти ще й країну мою ображати будеш! Та я тебе зараз самого розчленю і члени твої роздам бездомним псам!

Він вже задихається, хрипить, але, хриплячи, заперечує:

– Не віддасте, сер, у нас немає бездомних собак.

Я хотів сказати, що не вірю, але не встиг. Різко смикнувшись, він вирвався з моїх рук, пірнув під прилавок і випірнув з вінчестером.

– Ось, – сказав він, усміхаючись фарфоровими зубами, – тепер я вас розчленю, сер. Але вами собак не годуватиму, бо наші собаки звикли до свіжішої їжі. Я продам ваші старечі органи вашим пропагандистам, а вони згодують їх вашому ж народові.

З цими словами він швидко пересмикнув затвор і, не цілячись, натис на курок. Я позадкував до дверей, вдарився спиною об стіну, побачив спалах, почув жіночий писклявий крик: «Паша! Ти чого так різко гальмуєш? Ти ж хворого везеш!»

Змішане марення

Я розплющив очі і знайшов себе… Це в американців є такий вираз – «знайшов себе». Якщо американець опинився раптом в несподіваному місці, він скаже: «I found myself там-то».

Я знайшов себе в автобусі і не відразу зрозумів, що це, де це і куди мене везуть. Чи не на той світ? З темряви висвітлились два жіночих обличчя. Ангели?

– Хто ви? – запитав я.

– Петю, що ти? – запитала стривожено Варвара. – Ти мене не впізнаєш? Я дружина твоя, Варя.

– Бачу, що Варя. А де цей Джонсон і Джонсон?

– Який ще Джонсон?

– Ну, цей, який органи продавав.

– Органи? – озирнувся Паша. – ФСБ? Ви маєте на увазі, що вони також продажні?

Я зрозумів, що, напевне, ще недостатньо усвідомив, що продавця органів я бачив лише вві сні, і Паші нічого відповідати не став, лише махнув рукою і запитав:

– Ну, а Іван Іванович?

– Іван Іванович? – перепитала Варвара.

– Авжеж, Іван Іванович, який до Курського вокзалу їхав, та інший, який до Савеловського. Вони обидва мене лаяли, що надто довго живу.

– Петрику! – захвилювалась Варвара. – Ти що? Який Іван Іванович? Хто тебе лаяв? Миленький, тебе ніхто не лає, тебе всі люблять, у тебе все гаразд.

– Він марить, – сказала Зінуля. – Типова картина енцефаліту. – І стала пояснювати мені повільно і виразно: – Петро Ілліч, ви знаходитесь у «швидкій допомозі». Вас укусив кліщ. Але ви не хвилюйтесь, ми вас веземо в лікарню. Пам’ятаєте? У «Скліф» веземо. Якби ви були академіком, ми б вас залишили в Тоцьку. А в «Скліфі» приймають кого завгодно і вас також приймуть.

– Ах так! – згадав я. – У «Скліф». А Іванів Івановичів не було, і ми одного до Курського, а другого до Савеловського вокзалу не підвозили?

– Та ви що? Як ми можемо когось підвозити? Ми ж «швидка допомога». Хоча, по правді кажучи, у Паші маленька зарплата.

– І грудна дитина, – додав Паша.

– Так, – підтримала його Зінуля. – Грудна, а багато чого вже вимагає. Пелюшки, сорочечки, коляска, дитяче харчування. І тому доводиться потроху бомбити.

– Бомбити? – перепитав я. – Що бомбити? Берлін? Грозний? Донецьк? Дамаск? Москву?

– Знову марить, – сказала Варвара. – Господи, ну невже не можна зробити йому якийсь укол?

– Який укол? – відповів Господь Зінуліним голосом. – Укол чим? Західні шприци заборонили, а своїх ще не зробили. Коли вони будуть, ми станемо іншою країною. А хворому чекати ніколи, доки ми станемо іншою країною. Він так довго не проживе, тим паче без уколу. Хворому потрібен укол, хворому потрібен спокій, хворому потрібна «швидка допомога», хворому потрібен водій, який якомога швидше доставить його до місця призначення і без всякого бомбардування.

Цікаво, – запитав я сам себе, – чому це шофер, який бомбить, зветься бомбила, а літак, який бомбить, – бомбардувальник? Свого часу революціонерів, які бомбили своїх жертв, включаючи Олександра Другого, називали бомбістами. Теперішніх називають інакше. З бомбістів за асоціацією згадався Степан Халтурін. Маючи на меті убивство царя Олександра Другого, він влаштувався столяром у Зимовий палац, там сам жив, готував бомбу і щось заодно підкрадав. Але робив це не задля корисливості, а для того, щоб люди з царської прислуги, які самі тягли все, що під руку потрапляло, не запідозрили в ньому чесну людину і чужака, далекого від почуття патріотизму, що його завжди знаходять в собі люди злодійської схильності.

– Петро Ілліч, прокиньтесь! – завищала Зінуля і так голосно, що я знову прокинувся і, звісно, запитав невдоволено, хто ще пропав.

– Не пропав, а знайшовся! – радісно оголосила Зінуля. І заверещала від радості: він знайшовся, він знайшовся!

Пробка і малиновий пелікан

На моє запитання, звідкіля вона знає, що він знайшовся, вона показала мені очима на довжелезну колону машин, хвіст якої ховався далеко за МКАД, і сказала:

– Пробку бачите? Це ознака.

Я спробував заперечити:

– Та мало від чого може бути пробка.

– Така пробка від будь-чого не буває.

Її слова підтвердив гібедеешник, який саме підійшов і сказав, що рух зупинено в зв’язку з очікуваним проїздом Перодера.

– А як же бути? – сказав Паша. – У мене ж хворий з кліщем.

– Та хоч із лящем, – зримував поліцейський. І додав: – Ви ж страждали, що його не було. Тепер будете страждати в пробках.

– А де ж він все-таки пропадав? – поцікавився я.

– Любов’ю займався, – висловила припущення Варвара. – З балериною Лєнкою Макаєвою.

– Та ну, – заперечив Паша. – Він у запої був.

– Дурню городите, – одізвався Іван Іванович.

Виявилося, що мені він не приснився, а ось, цілком реальний – можна помацати – сидить позаду в кутку і курить в напіввідкрите віконце.

– Дурниці, – повторив він. – Наш Перодер взагалі не п’є, не курить, не колеться, а