Сомерсет Вільям Моем - Розмальована вуаль

Здавалося, йому було важко вимовити ці слова. Вона відчувала, що в нього в горлі було так само сухо, як і в неї. Як прикро, що в неї так дрижать губи. Якщо в нього не кам’яне серце, то це не може не викликати жалості.

– Напевно, я десь на другому чи третьому місяці.

– Батько – я?

Вона розтулила рота, зітхнула й нічого не сказала. Його голос ледь чутно дрижав; жахливо, що через такий його холодний самоконтроль найменший прояв емоцій був такий яскравий. Чомусь вона раптом згадала інструмент, який бачила в Гонконзі. Його голка злегка смикалася, і їй сказали, що це свідчення землетрусу, який стався за тисячу миль і забрав, напевно, тисячу життів. Вона глянула на Волтера. Він був блідий як смерть. Таким вона бачила його тільки раз чи двічі. Він опустив погляд вниз, трохи вбік.

– То що?

Вона стисла долоні. Вона знала, що її «так» сповнить його душу радістю. Він їй повірить, звісно, він їй повірить, повірить, бо сам цього хотітиме, а повіривши, пробачить її. Вона знала, скільки в ньому ніжності і як йому прагнулося, попри сором’язливість, цією ніжністю когось наділити. Вона знала, що він не мстивий, він пробачив би її, якби тільки вона дала йому привід, привід, що торкнувся б його серця, і він пробачив би її повністю. Вона могла покладатися на те, що він ніколи й словом не прохопився б про минуле. Хай який він жорсткий, холодний і похмурий, але не підлий і не дріб’язковий. Якщо вона скаже «так», це все змінить.

А ще їй гостро хотілося співчуття. Неочікувана новина про вагітність переповнила її дивними надіями й неусвідомленими бажаннями. Вона почувалася слабкою, трохи зляканою, самотньою й відірваною від друзів. Того ранку, хоч і не маючи великою любові до матері, Кітті раптом захотілося до неї. Вона потребувала допомоги і розради. Вона не любила Волтера й знала, що ніколи не полюбить, але тієї миті їй усім серцем хотілося опинитися в його обіймах, покласти голову йому на груди, притиснутися до нього й заплакати щасливими слізьми; їй хотілося, щоб він її поцілував, хотілося обвити руками його шию.

Кітті заплакала. Вона так багато брехала, і брехати їй було так легко. Що поганого в брехні, якщо вона на благо? Брехня, брехня, що таке брехня? Нічого не коштує сказати «так». Вона вже наче бачила, як подобрішали Волтерові очі, як він простягнув до неї руки. Не могла вона цього сказати, сама не знала чому, але не могла. Все, що вона пережила протягом цих гірких тижнів: Чарлі та його відступництво, холера й смерті стількох людей, монахині, дивно, але навіть той смішний, нетверезий малий Воддінгтон, – здавалося, все це її змінило так, що вона сама себе не впізнавала. Хоч вона й була глибоко схвильована, їй здавалося, наче хтось сторонній в її душі споглядав її з жахом і здивуванням. Вона мусила сказати правду. Для чого обманювати? Її думки дивно розсипалися – раптом вона згадала того мертвого жебрака біля свого паркану. Чому вона про нього подумала? Вона не схлипувала, сльози просто котилися по щоках. Нарешті вона таки відповіла на запитання. Волтер спитав, чи він батько дитини.

– Не знаю, – сказала вона.

Він злегка пирхнув, а Кітті здригнулася.

– Цікава ситуація, так?

Він відповів у своїй звичній манері, саме це вона й очікувала від нього почути, але однаково в неї обірвалося серце. Вона подумала, чи розумів він, як важко їй було сказати правду (і в ту ж мить усвідомила, що це було не тільки важко, а й невідворотно), чи оцінив її чесність? Відповідь «не знаю, не знаю» відлунювала в її голові. Неможливо забрати ці слова назад. Вона дістала хусточку з торбинки й витерла очі. Вони мовчали. Він підійшов до сифона, що стояв на столику біля її ліжка, й налив води, приніс їй, притримав склянку, доки вона пила. Кітті помітила, яка тонка в нього рука – красива, граційна, з довгими пальцями, але тепер від неї залишилася сама шкіра та кості. Вона трохи тремтіла – лице він опанував, а от рука його видала.

– Не зважай, що я плачу, – сказала вона. – Це дрібниця; просто не можу стримати сліз.

Кітті випила воду, й Волтер поставив склянку назад, сів у крісло й закурив. Він злегка зітхнув. Вона чула це зітхання лише двічі або тричі, й завжди в неї стискалося серце. Тепер, оглядаючи його, бо він дивився невидющим поглядом у вікно, вона здивувалася, помітивши, як жахливо він схуднув за останні кілька тижнів. Скроні запали, на лиці випинаються кістки. Одяг висить на ньому, наче позичений у когось кремезнішого. Попри засмагу обличчя аж зеленкувате. Виснажений чоловік. Він працював забагато, спав мало й нічого не їв. Попри свої власні печалі й тривоги вона знайшла сили його пожаліти. Як гірко думати, що вона нічим не може йому допомогти.

Він приклав руку до чола, наче йому боліла голова, і їй здавалося, що у нього у вухах теж гупають її слова «не знаю, не знаю». Дивно, що цей похмурий, холодний і сором’язливий чоловік любить немовлят; більшість чоловіків байдужі навіть до своїх, але монахині, розчулені й трохи здивовані, згадували про це не раз. Якщо він так радіє цим смішним малим китайським немовлятам, то як би він радів своєму? Кітті прикусила губу, щоб знову не розплакатися.

Він глянув на годинника.

– Бачу, пора мені повертатися в місто. В мене сьогодні повно роботи. Ти сама впораєшся?

– Ох, так. Не хвилюйся за мене.

– Напевно, ліпше не чекай мене ввечері. Я можу прийти дуже пізно, перехоплю чогось поїсти у полковника Ю.

– Гаразд.

Він підвівся.

– На твоєму місці я нічого сьогодні не робив би. Краще не перенапружуйся. Тобі щось від мене треба, доки я тут?

– Ні, дякую. Мені нічого не треба.

Він на хвилю зупинився, наче завагавшись, а тоді, різко й не дивлячись на неї, узяв капелюха й вийшов. Вона почула, як він ступав доріжкою. Вона почувалася жахливо самотньою. Потреба стримуватися зникла, тож вона дала волю сльозам.

57

Ніч була душна, й Кітті сиділа біля вікна, дивлячись на вигадливі дахи китайського храму, темні на тлі зоряного світла, коли Волтер нарешті повернувся додому. Її очі напухли від сліз, але вона опанувала себе. Попри всі муки, може, від виснаження, вона почувалася на диво умиротворено.

– Я думав, ти