Карлос Руїс Сафон - Гра янгола

цей палацовий простір, і незабаром попереду замаячив вхід до того, що здавалося великою залою.

– Що ви принесли? – запитав Ісак.

– «Кроки в небо». Роман.

– Досить банальна назва. Не ви його автор?

– Боюся, що я.

Ісак зітхнув, непомітно похитавши головою.

– А що ви написали ще?

– «Місто проклятих», роман у двадцяти семи томах, крім усього іншого.

Ісак обернувся й усміхнувся поблажливо.

– Іґнатіус Б. Самсон?

– Який упокоївся в мирі, але весь до ваших послуг.

По цих моїх словах загадковий сторож зупинився й поставив ліхтар на щось подібне до балюстради, яка висіла під великим склепінням. Я підвів погляд і завмер від подиву. Колосальний лабіринт із місточків, переходів та полиць, заповнених сотнями тисяч книжок, здіймався переді мною, утворюючи велетенську бібліотеку в неможливій перспективі. Плетиво тунелів змережувало неозору структуру, що, здавалося, підіймалася спіраллю до великого кришталевого склепіння, під яким звисали завіси світла й темряви. Я побачив кілька силуетів, які ходили місточками й сходами або пильно досліджували коридори цього собору, утвореного з книжок та слів. Я не міг повірити своїм очам і звернув приголомшений погляд на Ісака Монфорта. Він усміхнувся, як старий лис, що втішається своїм улюбленим трюком.

– Іґнатіусе Б. Самсон, ласкаво просимо до Цвинтаря забутих книжок.

20

Я пішов за сторожем до центру великого нефа, який дав притулок цьому лабіринту. Підлога, по якій ступали наші ноги, була викладена великими плитами з надмогильними написами, хрестами та обличчями, що майже стерлися на камені. Сторож зупинився й наблизив газовий ліхтар до деяких деталей цієї моторошної головоломки, щоб я міг роздивитися їх краще.

– Це рештки давнього некрополя, – пояснив він. – Але це не означає, що ви неодмінно повинні померти тут.

Ми пішли далі й дісталися до місця, яке, схоже, правило за вхід до дивовижної споруди. Ісак швидко ознайомив із правилами, що їх я повинен був дотримуватися, раз у раз пронизуючи поглядом, який мені вдавалося пом’якшити своїм безвідмовним послухом.

– Правило перше: тому, хто вперше сюди приходить, дозволено вибрати одну книжку, яка припаде йому до душі, з усіх тих, що тут зберігаються. Правило друге: коли він бере книжку, він автоматично бере на себе зобов’язання оберігати її й робити все можливе для того, щоб вона не пропала й не загубилася. Ніколи протягом його життя. Є якісь запитання?

Я підняв погляд до неозорого лабіринту.

– Як можна вибрати одну книжку серед стількох?

Ісак стенув плечима.

– Чимало людей схильні думати, що це книжка їх обирає… доля, так би мовити. Те, що ви тут бачите, – це не одне століття втрачених і забутих книжок, книжок, приречених бути знищеними, щоб примусити їх замовкнути назавжди, книжок, що зберігають пам’ять і душу часів, про які ніхто вже не згадує. Ніхто з нас, навіть найстарші, достоту не знають ані коли було створено цю книгозбірню, ані хто її створив. Мабуть, вона така сама давня, як і наше місто, і росла разом із ним, у його затінку. Ми знаємо, що цю будівлю споруджено на руїнах палаців, церков, в’язниць і шпиталів, які колись могли стояти на цьому місці. Походження головної структури датується початком вісімнадцятого сторіччя, і відтоді вона не зазнала змін. У давніші часи Цвинтар забутих книжок було сховано в підземеллях середньовічного міста. Розповідають, що за часів інквізиції люди, наділені знанням і вільним розумом, складали заборонені книжки в саркофаги й ховали їх в осуаріях[20], які перебували під захистом міста, сподіваючись, що люди з наступних поколінь знайдуть їх і зможуть скористатися ними. У середині минулого сторіччя було відкрито великий тунель, який веде від внутрішньої частини лабіринту до підвалів давньої бібліотеки, сьогодні зачиненої, замкненої та захованої під руїнами давньої синагоги у кварталі Каль. Коли були зруйновані останні мури міста, відбувся зсув землі й тунель затопило водами підземного потоку, який уже багато століть протікає під тими місцями, де сьогодні маємо бульвар Рамбла. Сьогодні він недоступний, але можна припустити, що протягом тривалого часу саме той тунель був дорогою, яка вела до цієї книгозбірні. Більша частина структури, яку ви бачите перед собою, була збудована протягом дев’ятнадцятого сторіччя. Не більш як сто людей у всьому місті знають про її існування, і я сподіваюся, що Семпере не припустився помилки, включивши вас до їхнього числа…

Я енергійно закивав головою, але Ісак дивився на мене скептичним поглядом.

– Правило третє: ви можете заховати свою книжку, де захочете.

– А якщо я заблукаю?

– Додаткова умова до третього правила: постарайтеся не заблукати.

– А було так, що хтось заблукав?

Ісак глибоко зітхнув.

– Коли я почав працювати тут багато років тому, мені розповіли про Даріо Альберті де Цімермана. Думаю, Семпере вам про нього не розповів, звісно…

– Цімерман? Історик?

– Ні, дресирувальник тюленів. Скількох Даріо Альберті де Цімерманів ви знаєте? Одне слово, узимку 1889 року Цімерман увійшов у лабіринт і зник у ньому на цілий тиждень. Його знайшли в одному з тунелів, напівмертвого від страху. Він забарикадувався кількома рядами священних текстів, щоб не бути побаченим.

– Хто міг його побачити?

Ісак подивився на мене довгим поглядом.

– Чоловік у чорному. Звісно, Семпере вам про нього не розповідав?

– Звісно, ні.

Ісак стишив голос і заговорив тоном довірчої таємничості:

– Декотрі з членів нашого товариства впродовж років іноді бачили чоловіка в чорному в тунелях лабіринту. Кожен із таких людей описував його по-різному. Декотрі навіть запевняли, що розмовляли з ним. Одного разу поширилася чутка, ніби чоловік у чорному був духом проклятого автора, котрого зрадив один із членів товариства, забравши звідси одну з його книжок і не зберігши її. Книжка загинула назавжди, і покійний автор вічно блукає тут коридорами, прагнучи помститися; така собі розповідь у стилі Генрі Джеймса[21], які, ви ж знаєте, так подобаються людям.

– Не кажіть мені, що ви вірите в усе це.

– Звісно, ні. Я вірю в інше пояснення. Воно належить Цімерману.

– І в чому ж воно?..

– Воно в тому, що чоловік у чорному – володар цього місця, батько всього таємного й забороненого знання, науки й пам’яті, охоронець світла оповідачів та письменників від незапам’ятних часів… Це наш янгол-охоронець, янгол омани й ночі.

– Від ваших розповідей у мене волосся стає сторч.

– Кожен лабіринт має свого Мінотавра. – Ісак усміхнувся загадковою усмішкою й показав на вхід до лабіринту. – Усе належить вам.

Я піднявся на місточок, який вів до одного з входів, і повільно заглибився в довгий коридор із книг, що підіймався вгору по кривій. Дійшовши до кінця кривої лінії, тунель розходився в чотирьох напрямках і утворював невеличке