Ірен Кларк - Фортуна на всю котушку, Ірен Кларк

— Дуже приємно.

— Сумніваюся, але гаразд. Треба ж із чогось починати.

— Що починати?

— Знайомство. Що ти робиш увечері?

— Працюю, — відповіла я суворіше, ніж планувала.

— Шкода. Хоча до вечора ще далеко. Може, заглянемо в кафе? Кави поп’ємо. Або чогось міцнішого. Чи перед роботою ні-ні?

Я зупинилася й примружилася.

— Ви що, до мене залицяєтесь?

— Знайомлюся. З метою створення сім’ї.

Ну все, занавіс.

— Дякую, але про сім’ю я думати не планую.

— Тоді без сім’ї. Я по-любому згоден.

Грубі слова вже виривалися з мене, як джин із пляшки, але тут він розреготався. Його очі світилися насмішкою, і я раптом зрозуміла: ким-ким, а тупоголовим безробітним, що чіпляється до дівчат на вулиці, він точно не був.

— Гаразд, не злись, — сказав Олексій. — Просто цікаво: ти що, заміжня?

— Заміжня, — кивнула я.

— Так? Тобі ніхто не казав, що брехати некрасиво?

— З чого ви взяли, що я брешу?

— З того, — лаконічно відповів він.

— Припустимо, брешу. Але в мене є хлопець, і…

— Це не проблема. Сьогодні є, завтра немає. З хлопцем розберемося. Кафе бачиш? Туди й тупай.

— Та йдіть ви до біса! — не витримала я. — За допомогу дякую, але це не означає, що я мушу терпіти ваше хамство.

— Якщо ти погодишся випити кави, я, так і бути, буду винятково ввічливим, — урочисто заявив він. А потім, з виглядом професора логіки, додав: — Давай мислити раціонально. Якби той недоносок стягнув твою сумку, ти б зараз стояла посеред вулиці у великій печалі, без ключів, без гаманця (хай у ньому всього три копійки) і без інших милих дрібниць. Але ти з усім цим добром. Так?

— Так…

— Ну ось. Виходить, я заслужив, щоб ти випила зі мною каву. Іди, люба, — він легенько підштовхнув мене до дверей кафе. — І зав’язуй «викати», а то я почуваюся дядечком, що не сприяє моїй душевній рівновазі.

Поки я обмірковувала, що робити — кричати «рятуйте!» чи бігти світ за очі, — біля тротуару різко загальмував чорний «Мерседес». Із нього репетувала музика, а всередині сиділи двоє типів.

Один мав приплюснутий ніс і свіжий синець під оком. Другого я не встигла роздивитися, але не думаю, що він виглядав краще.

— Маршал! — заволав володар фінгалу, намагаючись перекричати музику.

Олексій невдоволено обернувся.

— Чого тобі? Не бачиш, я з дівчиною, придурок?

— Пардон, — хлопець розвів руками. — Ти ж сам сказав… Гаразд, гаразд, я подзвоню.

“Мерседес” рвонув з місця, залишивши після себе клуби пилу й аромат бензину, а ми тим часом увійшли до кафе.

Я нишком зиркала на Олексія й намагалася зрозуміти, що це за персонаж мені дістався. І, що важливіше, де зараз бовтається мій ангел-охоронець, бо його негайне втручання явно не завадило б.

— Сідай, — Олексій недбало кивнув на найближчий столик і гукнув офіціантку. — Ну і спека, — пробурчав він, витираючи чоло долонею.

Офіціантка, що підійшла, раптом осяяла його посмішкою—широкою, але аж ніяк не радісною.

— Здрастуйте, Олексію Дмитровичу, — проспівала вона, а потім перевела погляд на мене з таким подивом, ніби я була єдинорогом у цьому закладі. Висновок очевидний: “Маршал” тут не чужий.

Олексій зробив замовлення, дівчина зникла, а я, не втрачаючи часу, вирішила вивідати трохи інформації.

— Маршал — це що, кличка?

— Прізвище, — сухо відрізав він.

— Серйозно?

— Абсолютно.

— А в цьому кафе ви часто буваєте?

— Рідко.

— Але ж офіціантка вас знає…

— Ще б їй мене не знати. Це моє кафе. Ну, наполовину.

— А друга половина де?

— У друга. Він тут усім і займається.

— А ви?

— А я всім потроху. І просив не «викати».

Я хмикнула, але сперечатися не стала. Офіціантка принесла замовлення, Олексій підняв чашку, легенько стукнув нею по моїй і заявив:

— Ну, за знайомство.

Я зробила ковток, намагаючись заспокоїтися й водночас прикинути, як би непомітно злиняти. Найпростіший спосіб — пообіцяти зустрітися пізніше. Будинок, де я живу, показувати не можна. Чужий теж не годиться — всюди домофони. Вихід один: погодитися, а потім просто ніколи не приходити.

— Де ти працюєш? — запитав він, відкинувшись на спинку стільця й уважно мене розглядаючи.

Я почала гарячково вигадувати правдоподібну відповідь, але він випередив:

— Ясно. Вчишся?

— Так, — швидко підхопила я. — Сюди приїхала на канікули.

Навіщо збрехала — сама не знаю. Може, з надією, що сезонні студенти його не цікавлять.

— І ким станеш, коли вивчишся?

— Економістом.

— Треба ж… Візьму тебе на роботу.

— Дякую, — пробурмотіла я, ще раз прикидаючи варіанти втечі.

— Та нема за що, — недбало кинув він і хитро примружився.

Поки він торохтів якусь нісенітницю, я його розглядала. І що довше це тривало, то очевиднішим ставало: хлопець валяє дурня. Його лексикон пригнічував, зовнішній вигляд викликав певні побоювання, але придурком він точно не був. Хоча, судячи з усього, дуже старався таким здаватися. Говорив глузливо, і, зважаючи на все, на мій словниковий запас йому було відверто начхати. Він явно не вважав його ознакою розуму. І, що найгірше – мав рацію.

У його рухах, та й загалом у всьому образі, відчувалася впевненість. Така, що вже майже нахабство. До всього іншого, в ньому була якась дивна гідність. І це мене бісило. Бо вибивало ґрунт з-під ніг і змушувало гадати: хто він взагалі такий?

Підсумовуючи все це хаотичне враження, я дійшла висновку: ні, це не вулична шпана, як я подумала після зустрічі з тими типами на «Мерседесі». Він був… Хтозна ким він був. Але точно не тим, хто від неробства чіпляється до дівчат у надії на швидкоплинний романчик. Більше того, я була майже впевнена, що всі ці романтичні історії стоять у нього в списку пріоритетів десь між “купити зубну пасту” і “не забути винести сміття”. Якщо в нього взагалі є такий список.