Аля Алістер - У пошуках втраченої магії, Аля Алістер

— Вона дуже міцно спатиме. Не лякайтеся. Кілька годин вам забезпечена тиша, щоб ви могли спокійно виїхати. Коли ви будете в безпеці, вона сама прокинеться і її треба буде погодувати. Бережіть її! Мій зброєносець проведе вас до вашого будинку.

 Передавши доньку годувальниці, граф міцно обійняв заплакану дружину. Його очі виражали такий біль, що Луїза не стала затримуватися, а швидко вийшла з кімнати. З хлопцем, який чекав біля дверей, вона тихо вислизнула із замку.

Рано-вранці сімейна пара з немовлям вирушила з обозом торговців на південь, назустріч новому життю. Через тиждень шляху, вони успішно прибули у володіння графа де Монфора, місто Монфорт. Спершу жили в кузена, поки не купили маленький будиночок у місті біля стін замку. Коли подружжя ще було в кузена, надійшла звістка про те, що наступного дня після їхнього від'їзду на замок напали. Хто напав невідомо, але подружжя Монтлері та їхня маленька донька загинули від вибуху в замку. Цей вибух був такий потужний, що донжон перетворився на купу каміння, а все інше згоріло, разом із будинками городян. Дуже багато людей загинуло. Причому загинули переважно нападники, а більшість городян встигли сховатися в лісі. І сім'я Луїзи, і сім'я кузена були шоковані тим, як вчасно вони покинули місто. Усі вихваляли Господа за чудесне спасіння.

— Ось так ми опинилися в цьому місті, під захистом графа де Монфора. Стільки років минуло, що я почала забувати, що ти мені не рідна дочка, — закінчила розповідь Луїза.

— Чи пробачиш ти мене коли-небудь? — з благанням в очах, запитала вона Амелію.

 Та міцно обійняла жінку, яка виховала її і, по суті, врятувала від смерті.

— Ти завжди будеш моєю улюбленою матінкою. Мені нема за що тебе пробачати.

 Так обійнявшись вони й заснули. Вранці їх викликав до себе Монфор. Луїза вже спокійно розповіла йому за яких обставин Амелія стала її дочкою. Після викладеного, граф надовго замовк. Потім він різко встав, явно прийнявши якесь рішення. Амелія як не намагалася, не могла прочитати його думки. Він суворо подивився на неї.

— Не смій більше цього робити! Та й не вийде в тебе більше застати мене зненацька.

Монфор підійшов до вікна і, дивлячись у нього, повідомив:

— Через кілька днів ви поїдете в мій замок Вігуер. Там вас зустріне моя далека родичка, яка навчатиме Амелію всіх премудростей, які має знати кожна знатна дама.

 Луїза не встигла відкрити рота, щойно зробила рух у бік графа, як той підняв руку, попереджаючи, що він ще не все сказав.

— Ніхто не збирається озвучувати справжнє ім'я твоєї вихованки. Для всього світу вона буде загубленою донькою барона Роберта де Шалон і його дружини Матильди. Їх немає вже в живих. Підтвердити її походження зможе та сама жінка, яка займатиметься з Амелією у Вігуері. До речі, доньку барона теж звали Амелією, тож усе складається якнайкраще.

Тут Амелія не витримала.

— Монсеньйоре, навіщо ви це робите для мене? Яку мету ви переслідуєте? Що вам від мене треба?!

 Трохи помовчавши, граф подивився прямо в очі дівчини і з натиском вимовив:

— Я так хочу.

 І прямуючи до виходу, кинув:

— До від'їзду поживете у своєму будинку.

Минуло три дні. Зібравши все необхідне, Амелія та Луїза вирушили в дорогу. Супроводжували їх кілька лицарів. Через п'ять днів шляху вони прибули у Вігуер. Замок більше скидався на величезний форт. Він стояв на скелі біля моря. Неподалік простягався ліс. Біля кріпосних стін не було жодних будівель, тільки рів уздовж них і з боку моря урвище. Зважаючи на те, що приїхали мандрівники ввечері й сутінки приховали всі фарби, замок видавався похмурим, навіть зловісним.

На подвір'ї їх зустріла невисока симпатична жінка років 38–40. Вона підійшла до Амелії і з легким поклоном назвалася:

— Беатріс де Шантре. А Ви, мабуть, Амелія де Шалон?

 Амелія, намагаючись копіювати манери, відповіла таким же поклоном.

— Так, я Амелія, а це моя компаньйонка Луїза. Луїза де Роше.

— Рада, що ви добре дісталися. На вас уже чекає вечеря і ванни у ваших кімнатах.

Так почалося аристократичне життя Амелії та Луїзи. У кожної тепер було по служниці, швидко зшито новий одяг. Щоб не бентежити жінок, Беатріс запевнила їх, що граф де Монфорт сповістив її про те, що на них напали, розграбували всі їхні речі, а тому швачки в найкоротший термін забезпечать їх усім необхідним. Беатріс виявилася дуже милою балакункою, яка відверто раділа можливості спілкування і навчання молодої дівчини. Амелія не знала, що розповів граф своїй родичці, тому про своє минуле намагалася не говорити.

Рита одразу зрозуміла, що Беатріс, це минуле втілення Лани. І цілком справедливо припустила, що, попри різницю у віці, Амелія і Беатріс потоваришують.

Дні були повністю зайняті найрізноманітнішими заняттями. Фактично Амелію навчали керувати замком, готуючи її до заміжжя.

— Амеліє, люба, коли станеш господинею у своєму замку, ти маєш усе контролювати. Для цього ти повинна сама знати, як виконуються ті чи інші роботи.

 Говорячи це, Беатріс навчала дівчину прясти, ткати, шити, готувати, доглядати за рослинами на городі, вирощувати не тільки овочі, а й цілющі трави, щоб лікувати людей. Вчила керувати людьми так, щоб працівники правильно виконували всі розпорядження господині, і в них не було можливості ухилятися від своїх обов'язків. Треба було вміти розумітися на товарах, щоб несумлінні торговці не обдурили. Навчала основ торгівлі і як правильно торгуватися. Навчала етикету, прийнятому при дворі, і ще багатьом різноманітним премудростям. Дещо Амелія знала, але це була крапля в морі інформації, яку їй давала Беатріс. Натомість пізнання Луїзи в травах, у приготуванні лікувальних мазей і настоянок викликало у вчительки повний захват. Вони з Луїзою чимало часу провели разом на кухні, обговорюючи тонкощі цього мистецтва.