Олександр Гребьонкін - Сонати кохання, Олександр Гребьонкін

Я був збентежений.

- Розумієте, так склалося життя. Ви знаєте лише одну Олену. Точніше – один її бік... Я знаю й інший... Втім, ви останнім часом самі стали це помічати.

- Ну і що, наприклад?

- Вона… змінює... коханців без кінця. Їх було стільки! Вона приносить нещастя... Ви нічого не знаєте про її життя... І чому вона така...  Вона має погану спадковість.

Я зітхнув, посміхнувся.

- Розумієте, Петре Єгоровичу, все це дуже суб'єктивно. Не мені вам казати. Ви прожили життя. І знаєте, що кожна людина зіткана з протиріч...

- Не з таких глибоких як у неї. У Олени із позитивного залишилася лише скрипка. Та й те, гра її якась диявольська...

- Все це пусті слова.

- Зовсім ні. Чи знаєте долю її предків? Звідки вона така?

– Ні.

– Я вам розповім. Вислухайте мене... Не турбуйтеся, це не займе багато часу.

Все, що стосувалося Олени, мене цікавило, і я погодився.

- Я хочу, щоб ви розумово перенеслися у повоєнні роки, - сказав Петро Єгорович. - Упевнений, у вас вийде. Адже ви багато читали про цей час. Фільми дивилися...

- Так, загальне уявлення маю.

- Ну от... То був, по-своєму, світлий і складний час. Сповнений радості й горя,  надій і звершень... І якесь занепокоєння, якась тривога відчувалася…

Так ось, уявіть собі картину ... Жила одна дівчина Наташа. Покохала вона хлопця на ім'я Ігор Свиридов... Він ленінградець. батьки померли в блокаду, його ж було евакуйовано…

З дитинства Ігор дуже любив книжки, сам намагався писати твори і в нього це  виходило досить гарно. Він ще й малював, як справжній художник. Закінчив Літературний інститут. За підтримки свого наставника письменника Федіна, Ігор опублікував книгу власної прози.

Познайомився він із моєю донькою під час її навчання у Ленінграді.

Незабаром Наташа та Ігор одружилися. Але сімейного щастя їм було відведено лише півтора року. У листопаді п'ятдесятого року Ігоря заарештували за звинуваченням у антирадянській пропаганді та шкідництві. Його обмовив раніше заарештований товариш.

Було слідство. Засудили на сім років із поразкою у правах. Разом із матір'ю Ігоря Наташа намагалася домогтися дозволу супроводжувати чоловіка до табору. Але їй відмовили.

Наташа страшенно переживала. Ходила до прокуратури, а потім на побачення з Ігорем у пересилці. На зустрічі приходила як наречена, вся у білому та обов'язково купувала квіти. Інші жінки теж іноді були із квітами.

Розмова велася через ґрати... Якось у однієї жінки охоронець вирвав квіти і жбурнув під лаву. Тоді Ігор змінився на обличчі. Він жорстко сказав: «Піднімай їх, мерзотник, віддай жінці». Охоронець насупився і квіти підняв.

Наталка залилася сльозами. «Давай помремо разом, прямо зараз». Ігор спробував заспокоїти її. «Ми обов'язково зустрінемося», - обіцяв він.

І ось засуджених відправили етапом. Зрештою, прибули вони до Іркутської області... По дорозі відбулася така історія. Так сталося, двоє впали. На них спустили собак. Собаки стали рвати лежачих. І ось собаки дісталися білизни, тіла. Собака рвонув на Свиридові той мішечок, у якому він зберігав Наташчині листи. Мішечок розірвався, вітер розкидав листи. З останніх сил Ігор схопився і рвонувся за листами, став збирати їх.

І тут пролунав крик стражника: «Втеча!» Ігоря наздогнали, ударили прикладом під коліна. Листи розлетілися, охорона топтала їх ногами... Згодом бранців відправили далі.

У Тайшетському таборі ув'язнені працювали в основному на лісозаготівлі, будували залізницю та різне житло. Про це розповів Юрій Форман, який був в одному таборі зі Свиридовим.

Ігор Свиридов досить часто був «відмовником». Існував тільки тим, що чекав на листів від Наташі. Траплялося, що його стягували з нар, били, позбавляли їжі. «35 відмов від роботи» – написано у матеріалах його справи.

І ось Свиридова звелів привести начальник табору. Звали його Яків Борисович Земцов. Це був міцний чолов’яга із змученим, колись красивим обличчям. Очі його були чорні, циганські. Його ліва щока мала багряну пляму, багато хто казав, що він отримав її в Іспанії в тридцять дев'ятому.

  Спочатку він коротко спитав причини відмови від роботи. Потім кинув перед ним пачку листів. Усі вони були від Наташі. Ігор захоплено оглянув листи та сховав їх за пазуху.

Начальник наказав принести чаю і запропонував сісти за стіл поговорити.

Вони перекусили. Потім сказав начальник приблизно таке:

- Послухай, Свиридов, ти тут себе зарекомендував не найкращим чином. І що буде далі? Вибратися звідси неможливо, принаймні найближчим часом. Шансів, що доживешся до кінця терміну, мало. Поглянути на тебе - доходяга! Помреш швидше від виснаження, недокрів'я... Або вб'ють...

- Викликали, щоб познущатися? - запитав Ігор, відсуваючи склянку в підскляннику.

- Ну… По-перше, якби я хотів знущатися, то обрав би інший спосіб. А по-друге, я тобі віддав листи. Тобі цього мало? Ти не радий?