ЛІдія Тугай - Вовчиця , ЛІдія Тугай

На другому поверсі було, як завжди, затишно. Літня тераса, занурена в м’яке світло ліхтарів, відкривала приголомшливий вид на місто, що потопало у вечірніх вогнях. Офіціант, мовчазний і привітний, провів їх до вільного столика біля кованих перил. Повітря було прохолодним, а знизу доносилися звуки музики та глухий шум міського життя.

Маша відчула, як всередині її гризе неспокій. Її погляд ковзав по дахах будівель, але вид на місто був лише розмитим тлом для її думок. Хто цей дивний чоловік? Чому він мене так зацікавив? І як він пов'язаний із моєю мамою? Відповіді виринали на поверхню розпливчастими уривками, але тільки затьмарювали її сумніви. Вона намагалася пригадати кожне слово, яке почула від нього, проте все було занадто туманним. Він шукав когось… Але кого? І що це за таємниці в нього з Пашею?

Маша нахилилася ближче до Лілії та Соллі, намагаючись не привертати зайвої уваги:

— Хто той чоловік, що запросив нас? — тихо спитала вона, намагаючись приховати хвилювання.

Лілія загадково усміхнулася, схрестила руки на столі й, ніби потопаючи в мріях, почала говорити:

— Це Леон. Найзагадковіша постать сучасності. — Її голос звучав так, ніби вона розповідала про якогось напівбога. — Він дуже могутній, хоч про це мало хто здогадується. Такі, як він, у тіні. Їх називають сірими кардиналами.

Маша завмерла.

— Сірий кардинал? — перепитала вона, ніби це слово приховувало щось небезпечне.

Лілія кивнула, підкреслюючи свою серйозність.

— Саме так. Кажуть, за всіма найважливішими подіями в Європі стоїть саме він. Леон вирішує найскладніші питання, контролює дипломатів, уряди, навіть корпорації. Він не просто Альфа західних. Він тримає у своїх лапах усю Європу. І знаєш, що найцікавіше? — Лілія нахилилася ближче, її очі блищали. — Він не одружений!

Останні слова вона майже прошепотіла, але цей шепіт відгукнувся у тиші тераси.

Соллі пирхнула й похитала головою:

— То ти хочеш стати його... — її тон був саркастичним, майже зневажливим.

— Так! — Лілія посміхнулася, ніби це була її найзаповітніша мрія.

— Але ж ти відьма, — різко відповіла Соллі. — Ти не вовчиця. Він навіть не подивиться в твій бік.

Лілія відкинулася на спинку стільця, не приховуючи задоволення:

— За моїми даними, він колись був закоханий у відьму. А це означає, що шанс є.

— А що йому тут треба? — перебила її Маша, намагаючись повернути розмову в потрібне русло.

Лілія загадково посміхнулася, ніби вона знала щось, чого не знали інші.

— Це ж очевидно. — Її голос звучав легко, ніби вона говорила про погоду. — Він шукає Білу Вовчицю.

Маша раптом відчула, як її серце калатає сильніше. Вона різко повернулася до Соллі, намагаючись побачити в її обличчі хоча б натяк на розуміння. Але Соллі, як завжди, була непроникною. Її обличчя не виражало жодної емоції, тільки глибокий спокій.

— І тобі байдуже? — тихо спитала Маша, ледве стримуючи тремтіння голосу.

Соллі зітхнула і відвела погляд у бік нічного неба.

— Байдуже? — промовила вона холодно. — Чому б мені мало бути не байдуже?

— А нащо йому біла вовчиця? — байдуже спитала Маша, хоча всередині її серце стискалося від тривоги.

Лілія, яка вже встигла відкинутися на спинку стільця, різко вирівнялася й роздратовано змахнула рукою.

— Та яка різниця! — кинула вона, але в її голосі вже почала з’являтися нотка підозри. — Хоча... — вона раптом нахилилася вперед, а її очі звузилися, ніби вона намагалася вгледіти щось у глибинах своїх думок. — Може, ця біла вовчиця — моя суперниця? — Лілія замовкла, втупившись поглядом у свої пальці, що нервово перебирали облямівку серветки.

— Не думаю, — промовила Соллі. Її голос прозвучав так, ніби вона знала щось більше, ніж хотіла сказати.

Маша напружено подивилася на неї, але стримала питання. Лілія ж, відкинувши всі сумніви, різко звела погляд на Соллі.

— Ти щось знаєш! — її очі звузилися, наче вона вже готувалася до нападу. — Я провидиця, від мене правду не сховаєш!

Слова Лілії вирвалися з неї, як грім серед ясного неба. Від неї ніби повіяло холодом. Її очі засяяли крижаними іскрами, а повітря навколо стало важким. На мить здалося, що навіть світло ліхтарів над столиком стало тьмянішим.

Соллі підняла голову. Її спокій був непробивним, але в ньому з'явилося щось загрозливе.

— Ти, мабуть, забула, що я теж відьма, — її голос прозвучав тихо, але кожне слово різало, як ніж.

Лілія не зводила з Соллі погляду, ніби намагаючись прочитати її думки. Її пальці здригнулися, але вона швидко стиснула кулак, приховуючи слабкість. Очі звузилися, а тонкі брови зійшлися, утворюючи тінь гніву.

— То кажи вже! — прошипіла вона, і в її голосі змішалися страх, цікавість і ледь помітна паніка. — Що ти знаєш?

Соллі лише ледь помітно посміхнулася, майже зневажливо. Її усмішка була водночас спокійною та холодною, ніби виклик, кинутий просто в обличчя. Бірюзові очі спалахнули в напівтемряві, мов коштовне каміння, що відбиває небесний вогонь. Вона схилилася ближче, і від неї віяло крижаним спокоєм, який змушував повітря довкола застигати.

— А ти впевнена, що готова почути відповідь? — прошепотіла вона, але цей шепіт розчинився у просторі, розтікаючись магічною хвилею, що торкалася кожного нерву.

— Що? Ти думаєш мене злякати? — Лілія скинула підборіддя, ніби намагаючись переконати не лише Соллі, а й себе. Її голос наростав, відбиваючись у порожньому просторі, наповнюючи його гнівом. — Та ти стара божевільна шавка! 

-Ти перейшла межу, відьмо!

Із її останніми словами повітря навколо зарядилося електрикою. Волосся Лілії ледь помітно заворушилося, ніби зібране вітром, якого не існувало. Невидимі іскри злітали вгору, наповнюючи простір тривожним тріском. Її кулак стиснувся ще сильніше, і з нього капнула крапля крові, ніби заклик до битви.

Соллі не ворухнулася. Її погляд був спокійним, але за цим спокоєм ховалася сила, яка повільно, немов повільна течія під кригою, збиралася в одну потужну хвилю. Вона підняла руку, ледь нахиливши зап'ястя, і темрява за її спиною почала ворушитися, утворюючи обриси чогось древнього і нелюдського.