Вадим Булава - Долина Крижаних Сліз, Вадим Булава

Лише в останній момент, коли вже було запізно, мій брат зрозумів, що лавина таки станеться. Я просив його залишитися у мене, адже я багато років вивчав алхімію та подорожував між світами. На моєму будинку, як і на будинках Культу було Закляття Щита, через що лавина не завдала їм ані найменших руйнувань, – Майкл одразу ж згадав той єдиний і, здавалося б, достовірний доказ Баррі стосовно того, що лавини не було. Він показав йому свій дім, запевняючи, що, якщо лавина і була, то його дім мав би бути знищений, хоча стояв він цілісінький. Дивлячись на нього, Майкл навіть не подумав, що над будинком могло бути Закляття Щита, яке й зберегло його, на відміну від сотень інших будівель. – Я говорив йому: не роби цього. Зостанься у мене і виживеш. І не потрібно буде всього цього! Я просив його! – Перед очима Майкла, ніби в повітрі, пролетів великий чорний кросовер. Якось дивно виглядає це зі сторони – немов він тікає від чогось. Та виникає логічне запитання: чого ж тоді так швидко їде водій? Дорога порожня. За декілька хвилин – Новий Рік… 

– Він не послухав мене, він завжди не вірив у мої сили.

Мить – і чорна тінь пролітає обабіч затишних будинків. Машина рухається у бік виїзду з долини, все прискорюючись і прискорюючись. Водій нервово дивиться вгору, його очі сповзають на спідометр, і краплина поту падає з його лоба. Він натискає на педаль знову. Швидкість вже перевалила за 150, але це нічого не змінює. Він досі вважає, що їде занадто повільно.

Завірюха нещадно рве гілля ялин, а страх у його душі перетворюється на паніку. Вдалині чутно тріск, ніби щось ламається. Опора падає і біла манна виривається на волю.

– Все було б інакше – ми б жили далі. Він би був тут, серед нас, він би зрозумів, наскільки правий був я тоді. Тоді і завжди!

Якщо зараз подивитися на гори, то може здатися, що вони рухаються, переміщуються та рвуться додолу. Декілька кам'яних уламків посипалися на дерева. 

Вже за декілька секунд навколо авто утворилася справжня сніжна буря. Лавина зісковзала з гір, наростаючи у міру спуску на поверхню. Її розмахи не могли не дивувати. Таких розмірів ці гори не бачили давно. Здавалося, ця стометрова хвиля снігу закриє небо і поглине усе на своєму шляху. Попри те, що лавина ще навіть не спустилася, сніг, що ринув від неї, вже накрив автівку, від чого зовнішній світ закрився для водія. Машина летіла у крижаній бурі. Тунель пророблений у горі, що виводив з долини, був вже максимально близько – залишалися лічені секунди, аби досягнути його, але груди каміння повалилися раніше, а за ними й основна частина снігу…

Увесь удар гори прийшовся саме на виїзд з долини. У той момент, коли машина вже була за крок до успіху, все обернулося шкереберть, а водію не вистачило якоїсь долі секунди, аби уникнути загибелі…

– Забуття… З нього все почалося. Ним воно й має закінчитися, – задумливо промовив Майкл, – Цей Камінь може, як викликати Забуття, так і подолати його. Ви відправили мене за ним, аби провести ритуал тут, рівно через 12 років. Ви хотіли зробити ілюзію Культу, який насправді дав клятву, що вже ніколи цього не повторить. Ви ж і вирішили грати проти правил. Ви вирішили, що Забуття має бути переможене, що воно – наш головний ворог, але не забувайте, що завдяки ньому всі ми сьогодні мали б бути живі. – Майкл зустрівся очима із Баррі. Перед ним пролетіла вся історія його життя. Усе, що вже відбулося, і чого досі не сталося. Золота сфера у його руках все нагрівалася, а її промені все частіше випромінювали різкі викиди енергії, від чого іскри летіли в усі сторони, – Неможливо сказати, що краще: забути й відпустити той біль чи вічно пам’ятати про нього, тримаючи у собі не лише пам’ять, а й гнів, що породжує нове зло, – Майкл знову відчув невагомість – Він підіймався над галявиною повільно, але земля залишалася під ногами, а язики полум’я тепер огорнули і його самого, – Я не можу сказати про це нічого, не можу зрозуміти вас достеменно, або знайти альтернативу. Єдине, що я маю, це –  Забуття. Воно створене для того, аби ми подолали біль у наших серцях. Біль, що породжує лють, що породжує те зло, яке завжди повертається знову і знову, скільки б разів воно не покидало цей світ, – Яскрава цятка на небі сяяла так яскраво, що її могли бачити й у місті, – Я не буду нічого робити, я просто спитаю вас: чи готові ви використати Камінь Забуття правильно? Чи готові ви піти у Забуття, навічно відправившись туди задля того, аби все змінити?

На щоках Баррі можна було помітити сльози. Крижані сльози, що завмерли на його обличчі. Вони були ніби символом усього того, що відбулося тут за цей час. Він міг би довго так стояти й думати, дивитися на те, до чого прийшов, але до Нового Року залишалася одна хвилина. Хвилина, що вирішувала все. Це була остання хвилина, коли можна було провести ритуал. 

– Так… Я готовий… – Сяючий промінь вирвався з Каменю Забуття і з шаленою швидкістю полетів додолу, від чого у небі на мить стало так світло, як удень. Цей промінь своєю силою немов символізував життя, немов випромінював його, огортаючи чимось теплим і водночас сумним. Майкл не міг відвести погляду від очей Баррі. Таких же добрих, як і декілька днів тому, як і рік, і дванадцять років тому…

Промінь вдарився у його груди, та він вже не відчував болю, він знав, що йде у Забуття не просто так. Він знав, заради чого це робить. Потужний розряд, немов електричний, з вибуховою хвилею рознісся на землі. Хоч все й сталося надзвичайно швидко, це обличчя висіло у повітрі набагато довше. Воно висітиме у ньому вічно, адже Баррі Брумен і є тим, хто остаточно поклав край усій цій історії. Вона почалася задовго до нього, але саме йому припала честь поставити на ній фінальну крапку. Жирну крапку…