Вадим Булава - Долина Крижаних Сліз, Вадим Булава

Розділ 18 “Момент істини”

Сяюча зоря ставала ближчою з кожною миттю. Її мерехтіння у зимовій хуртовині було настільки виразним, що вона нагадувала маяк. Схил був досить крутий та слизький, через що ймовірність впасти теж зростала на очах. Десь внизу, під ногами, знаходився ліс, який поступово переростав у гори. 

На цій висоті краєвиди були просто приголомшливими: сяючий блакиттю ліс, що простирається на сотні кілометрів та поодинокі ельфійські поселення, які легко вирізнялися своїм яскравим, теплим світлом. Десь там, мабуть, був і сад Забуття, який змусив хлопця ще більше задуматися про те, що відбувається. Щомиті, з наближенням фіналу всієї цієї пригоди, він відчував усе більше занепокоєння, хоча насправді він мав би радіти, що Долина буде врятована. 

 

– Нарешті… – З радісним зітханням сказав Дерек, ступаючи останні кроки до мети. 

 

– Він так близько, що я просто не знаю, як передати ці емоції… Це так хвилююче! – Вони стояли на самому вершечку гори, де вітри були такими сильними, що виникало таке відчуття, немов вони піднімуть і понесуть нас над хмарами. 

 

– Я хотів би привітати тебе з цією перемогою. Для твого світу вона, дійсно, надзвичайно значуща. Сьогодні ти врятуєш тисячі життів лише через те, що не залишився осторонь своїх передчуттів. Ти дослухався до них, ти повірив у них, і тепер ти – тут. – Камінь зблизька нагадував не якусь сіру штукенцію, а золотий м'яч, світло від якого сліпило, немов сонце опівдні літнього дня. 

Майк простягнув до нього руки й з якимсь благоговінням тримав його, розглядаючи кожну деталь. 

 

– Дякую і вам теж! Без вашої допомоги я б не стояв зараз тут. Ви допомогли мені вперше з летисами, вдруге – у саду Забуття і втретє – зараз, коли остаточно закінчили наш спільний шлях, – Дерек лагідно посміхнувся і мовив у відповідь:

 

– Я впевнений, ти ще завітаєш до нашого світу колись знову, ти ще зрозумієш усе те, що до цього видавалося нам загадкою, але я хотів би тебе попередити: Будь готовий, що перемога не дасться в руки вже зараз, за неї треба битися, – Дещо здивований погляд Майка ковзнув у бік лука ельфа, але той, помітивши його, продовжив, – Твоя сила не в зброї. Вона – у бажанні знайти її та використати проти зла. Пам'ятай це… – Слова Дерека змусили його голову запаморочитися. Ноги та руки враз ослабли. Повторно виникло відчуття дежавю, а він усе дивився й дивився у спокійне обличчя ельфа, що розпливалося в тумані. Все завертілося вихором: і гори, і ліси, і все інше, за винятком Каменю, зникли. Натомість лише через декілька хвилин він зрозумів, що перебуває у стані невагомості, щодуху падаючи донизу. Втім це відчуття тривало недовго, оскільки вже зовсім скоро він з глухим звуком впав на сніг. Вихор навколо перетворився у звичайну заметіль, а перед його очима постав старенький, але не менш привабливий, маєток Баррі. Він лежав у десяти метрах від нього.

Перший звук, що він почув у рідному світі, належав рації.

 

– А я вже й забув про це… Справді, схоже це Фред! – За мить він не лише вийде на зв’язок із другом, а й дізнається таку інформацію, від якої його щелепа відвисне, а очі вилізуть з орбіт. 

Кожне сказане Фредом слово було не придумане, а визначене з їхнього розслідування, про яке Майкл навіть не здогадувався. 

Декілька разів по його спині пробіг морозок. Як би він не хотів сказати, що все це – вигадки, правда у цьому явно була.

Баррі не просто декілька разів обманув його, а ще й відправив бозна-куди наражатися на шалений ризик з метою… З якою метою? Що це все означає?

З якимсь смутком та шоком в очах він обірвав зв’язок і звівся на ноги, поглянувши на Камінь Забуття.

У голові знову спливло обличчя Баррі, його щирість слів, його емоції. Чи це було не в голові, а наяву? Голова дещо боліла, а до нього неспішною ходою наближався і сам Баррі, легенько всміхаючись, увесь одягнутий у якесь старовинне вбрання, що чимось нагадувало Дерекове.

 

– Ти саме вчасно! Ще є рівно десять хвилин до Нового Року. Маю привітати тебе, нам вдалося це зробити…

 

– Що це? – Холодним тоном спитав Майкл без жодного натяку на колишню приязність, – Я знаю про вас усе, про те, що ви відправили мене з надією, що я загину і не зможу зупинити вас, аби ви вбили тисячі людей… Та заради чого? – Баррі не міг не приховати свого здивування, але все ж мовив дещо тремтячим голосом.

 

– Ти помиляєшся… Сьогодні повернуться усі ті тисячі, які пішли з цього світу через нечуваність Культу. Натомість же загинуть ті тисячі, які приїхали сюди, добре знаючи історію своїх попередників, які не навчилися на їхньому досвіді і навіть не згадали їх усіх, замість цього роками випускаючи салюти, святкуючи до останніх сил та забуваючи тих, хто дванадцять років тому віддав життя за те, аби ця помилка вже більше не була допущена, – На його очах стояли сльози, він говорив чітко й впевнено, вкладаючи душу у кожне слово, – Дванадцять років тому в культ ніхто не вірив. Ніхто, крім мене… Я просив мого брата, який жив у місті, покинути його вчасно, але він не вірив.  Так само як і тисячі інших. Ніхто не вірив у прокляття цієї Долини, що кожні дванадцять років тут відбувається ритуал, страшніший за попередній… 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍