Іван Лисяк-Рудницький - Iсторичнi есе. Том 1

власній батьківщині. І все ж таки навіть після того трагічного досвіду, нереальна концепція “історичних кордонів” надалі переслідувала польське мислення.

Деякі польські провідники розуміли, що українці є потенційними союзниками в боротьбі проти царської тиранії. Князь Адам Чарторийський, провідник консервативного крила емігрантів 1831 р., виношував різні проекти для здобуття підтримки українців[52]. Повстанці 1863 р., які були людьми демократичних переконань, видали відозву — “Золоту грамоту”, яка обіцяла від імені майбутньої незалежної Польщі всілякі добродійства “селянському людові Поділля, Волині і України”[53]. Але “Золота грамота” та подібні заклики не зустрілися з позитивним відгуком. Михайло Драгоманов переконливо пояснив причини цього: для українських селян сама назва “Польща” була символом кріпацтва. А українські інтелектуалісти, які думали політичними категоріями, мусили питати себе: якщо поділи польсько-литовської Речі Посполитої були актом несправедливості, то чому українські патріоти мали б боротися за відновлення давнього російсько-польського кордону, який означав поділ, переполовинення України? “Якщо українцям проливати кров, то лише за автономію всього їхнього народу”, — писав Драгоманов[54]. Іншими словами, будь-який польсько-український альянс був неможливий, поки поляки не бажали відмовитися від концепції “історичних кордонів”.

Варто згадати деякі позитивні аспекти польсько-українських взаємин у XIX ст. Члени польської меншості на Правобережній Україні часто мали почуття територіального патріотизму: вони любили свою українську батьківщину й народ. Мемуарист Станіслав Стемповський висловив цю подвійну відданість, твердячи, що “поляк і українець жили” в ньому самому “в досконалій гармонії”[55]. Місцеві польські письменники і науковці радо працювали над темами, до яких давали їм натхнення український краєвид, фольклор та історія В польській літературі процвітала “українська школа” — доказ симбіозу обох народів[56]. Деякі поети польського походження пішли навіть далі і почали вживати української мови в своїй творчості[57]. Шкода, що цей потенціал польсько-української співпраці не приніс плодів у політичній сфері. Така співпраця напевно приспішила б українське відродження і була б також корисною для далекосяжних польських національних інтересів. Існує повчальний паралельний приклад шведів у Фінляндії. Шведська меншість зробила вирішальний внесок у розвиток новітньої Фінляндії. А що було б, якби фінські шведи в ім’я “історичних прав” намагалися відновити шведське панування над Фінляндією замість того, щоб об’єднатися з корінною фінською більшістю у спільній обороні свободи їхньої батьківщини? Правдоподібно, не було б сьогодні самостійної Фінляндії, не було б уже шведів у Фінляндії, а сама Швеція стала б сателітом Росії. Однак шведи уникнули цієї основної політичної помилки, тоді як поляки її вчинили.

Неважко зрозуміти прив’язаність поляків до традицій давньої Речі Посполитої, це ж була доба величі їхньої нації. Проте важко уникнути висновку, що тримаючись цупко анахронічної ідеології, поляки завдали шкоди і самим собі, і українцям.

Галичина займає особливе місце в історії польсько-українських взаємовідносин XIX ст.[58] Справи, відверте виявлення яких придушувало царське самодержавство, могли стати явними під конституційною владою Австро-Угорщини. Що більше, Галицький коронний край деякий час відогравав роль “П’ємонту”, національного святилища в житті обох народів. Таким чином польсько-українські взаємини в Галичині мали вплив на відносини між більшістю поляків і українців, які жили в межах Російської імперії.

До першої конфронтації між поляками та українцями в Галичині дійшло під час революції 1848 р.[59] Події того переломного року виявили несумісність політичних програм обох суспільств. Більшість польських речників відмовлялася навіть визнати існування української (руської) національності; вони вважали появу українців на політичній сцені штучним явищем, породженим антипольськими інтригами Австрії або Росії. Поляки намагалися зберегти єдність Галичини, яку вони вважали в основному польською територією, що мала повернутися у майбутньому до відновленої і самостійної Польщі. Українці ж, із свого боку, стояли за поділ цієї провінції вздовж етнічних границь, за відділення головно української Східної Галичини від польської Західної Галичини.

Як побічний продукт австро-угорського компромісу 1867 р. політичний контроль над неподіленою Галичиною перейшов до рук поляків, і цьому станові речей суджено було продовжуватися з деякими змінами аж до упадку Гамбурзької монархії. Обидві галицькі національності були приблизно рівні чисельністю, але упередженість австрійської конституції на користь аристократії та політика Відня сприяли польському елементові. Поляки використовували свою панівну позицію для заперечування рівноправності українців і для перешкодження їхньому громадському, господарському і культурному розвиткові. Наприклад, контрольований поляками сейм навмисне занедбував українську початкову освіту і перешкоджував у розбудові українських середніх шкіл; полякам удалося унеможливити створення українського університету, що було одною з головних вимог українців і що мало б також істотний вплив на ситуацію в підросійській Україні. Правда, впродовж десятиріч українці зуміли значно покращити своє становище в Галичині: вони збудували густу мережу добровільних господарських, політичних та освітніх товариств, розвинули міцну пресу і неперіодичні видання та буйне інтелектуальне життя і послідовно збільшували своє представництво у віденському парламенті та крайовому сеймі. Але це все були досягнення, здобуті у впертій боротьбі проти польської адміністрації Галичини, яка намагалася на кожному кроці припізнювати українські зусилля або зробити їх загалом даремними.

Поза сферою національної політики українці й. поляки могли при деяких нагодах співдіяти. Від 70-их до 90-их рр. XIX ст. українці й поляки лівих поглядів часто співпрацювали в своєму опорі консервативному істеблішментові провінції[60]. Деякі просвічені члени польської аристократії також бажали примирення з українцями[61]. На зламі сторіч польські й українські модерністичні письменники розвинули близькі взаємозв’язки[62]. Обидві національності Галичини жили у фізичній близькості і були у великій мірі перемішані; це вело до незліченних особистих контактів і частих мішаних подружжів.

Проте головні політичні проблеми, які ділили обидва суспільства, залишалися нерозв’язаними. Один із тогочасних польських дослідників відзначав:

“Русини прагнуть з усією енергією до повного розвитку як окрема, повністю незалежна нація. Вони хочуть витіснити нас із того пануючого становища, яке ми займали дотепер. Вони хочуть запобігти тому, щоб ми частиною вищих органів нашої суспільної організації не опиралися на нижчі органи їхньої суспільної організації, щоб не користали від них і не гальмували їх розвиток... Наші перспективи у Східній Галичині не є втішними. Доля англійської нації в Ірландії, німецької у чеських краях і, правдоподібно, у більш віддаленому майбутньому, доля німецької нації у Верхній Сілезії є для нас злим прогнозом”[63].

Щоб компенсувати свої відносно слабкі політичні впливи, українські провідники все більше покладалися на масові дії: виборчі кампанії, аграрні страйки, народні віча та демонстрації. З польського боку зріст впливів шовіністичної націонал-демократичної партії (ендеції) збільшив непоступливість польського суспільства в його ставленні до українців. Напруження і гострота польсько-українського конфлікту зростали з року в рік, і умови в Галичині наближалися