Юліана Чава - Нескорене серце: принцеса Ютен-Дора, Юліана Чава

Тобто, чарівна книга, як квиток електрички – один раз туди і один раз назад. А це означає, що якщо ми із Зоряном повернемося у наш світ, то більше ніколи не зможемо потрапити сюди... Але як же я зможу так? У середині мене все перевернулося так, неначе моя душа розділилася на дві великі частини: одна незмінно сумувала за сім’єю й усім рідним у моєму світі, а інша – стурбована щодо Джульєна і Зоряна. Що як вони обидва не захочуть телепортуватися у наш світ або хоч би й хтось один з них не схотів би?

– А немає ніякого іншого способу? – з надією запитала я.

– На жаль, більше ми нічого не знайшли, Ваша світлосте, – вклонився придворний чарівник.

– Добре, подумайте над своїм рішенням, – сказав король. – Пробачте, але це все, що я можу зробити.

– Дякуємо! – сказала я.

Ми втрьох повернулися додому до Джульєна.

– Нам потрібно поговорити... – стиха сказала я, і Джульєн, не дослухавши, схопив мене за руку і повів до однієї з своїх численних віталень, а Зорян залишився один у глибокій задумі над усім почутим.

Ми з Джульєном сіли, і він став дивитися мені прямо в очі.

– Так, нам, дійсно, треба поговорити, – сказав він.

– Що ти думаєш...  Про те, що я хочу телепортуватися?

– Це твоє право, – спохмурнів він, а потім додав: – Але я зможу жити так.

– Зможеш? – здивувалася я.

– Так, я зможу жити у твоєму світі. Яким би він не був незвичайним і не зрозумілим для мене, я все одно залишуся з тобою. Чи ти думала, що зможеш так легко втекти від мене? – Джульєн обійняв мене. 

– Але... Ти зможеш залишити усе в цьому світі? Як же твій будинок, як же...

– Не думай про це. Ти – важливіша для мене за усе на світі. Тут ніщо мене не тримає, – перебив мене Джульєн.

– Гаразд, – відповіла я, – зажди, – звільняюсь від обіймів, – я хочу запитати про це ще Зоряна.

– Ходімо, – Джульєн взяв мене за руку, і ми повернулися до кімнати, де залишили мого друга.

– Зоряне, ти подумав про телепортацію? – лагідно запитала я, сівши коло нього.

– Джульєне, можеш, будь ласка, залишити нас наодинці? Я хочу поговорити з Діаною як з найближчим другом.

– Добре, – Джульєн неспішним кроком почапав з кімнати. По його вигляду відразу було зрозуміло, що йому це не подобається.

– Діано, я вирішив, – промовив Зорян.

– Що? – запитала я.

– Я залишаюся тут.

– Ти, справді, не хочеш повертатися у наш світ?

– Ти ж знаєш, мої батьки вже давно померли, бабуся і дідусь теж, – хлопець спохмурнів, – у нашому світі мене не тримало ніщо, лише ти. А тут... Тут я зустрів своє справжнє кохання. Не знаю, чи вона любить мене, але... Я відчуваю, що не зможу жити без неї.

– А як же я без тебе?

– У тебе вже є хтось, який, я певен, готовий віддати тобі не лише себе, а хоч усе, що тільки існує у світі. Ти будеш щасливою з ним, я знаю, що він не підведе тебе.

– Справа зовсім не у цьому...

– А в чому ж, Діаночко? – Зорян заглянув мені в очі, вочевидь, помітивши, що я засмутилась.

– Просто... Я знаю, що ви з Ешлі хороша пара, і ти будеш щасливий з нею. Але ми дружили так багато років, а тепер розлучаємось назавжди...

– Діано, жодна відстань, жодні світи не здатні порвати нашу дружбу. Ти завжди будеш моїм найвірнішим і найкращим другом. Просто, коли засумуєш за мною, уяви, що я поруч. Ну-ну... Не плач, це не варте того, – Зорян витер кілька моїх сльозинок, що мимоволі непомітно покотилися по моїх щоках, а потім усміхнувся і сказав: – Пам'ятаєш, як ми каталися на велосипедах, і ти випадково врізалася у паркан, і забила коліно? А потім я так само, як зараз, витирав твої сльози?

– Так, – відповіла я і шморгнула носом.

– Просто знай, що я щасливий буду тільки тоді, коли ти – щаслива, тому більше ніколи не плач через мене! Зрозуміла?

– Так, – знову сказала я. Мені не хотілося обманювати свого друга, бо я знала, що все одно буду дуже сумувати за ним, але засмучувати його мені хотілося ще менше.

– Заспокоїлась? – Зорян знову турботливо заглянув мені в обличчя та усміхнувся у відповідь, коли я всміхнулась йому. – Гаразд. Ходи до Джульєна, поки він від ревнощів ще всі свої патли на голові не повиривав.

– Добре, – сказала я і хутко пішла до дверей.

Відчинивши їх, я побачила, як прямо біля них, спершись на стіну, склавши руки на животі і понуро похиливши голову, стоїть Джульєн.

– Джульєне? Ти чого тут стовбичиш? – запитала я.

Хлопець підвів мене до себе і ніжно поцілував мене у щоку.

– Ти ж усе чув... Правда ж? – я відвела очі.

– Це не має значення. Я можу лише пообіцяти, що тобі ніколи не доведеться сумувати, поки ти зі мною! – промовив він і так само ніжно поцілував мене у другу щоку, а потім обійняв, аби заспокоїти. – Я вірю, що все буде добре.

– Я теж... Сподіваюсь, – відповіла я.