Юліана Чава - Нескорене серце: принцеса Ютен-Дора, Юліана Чава

Розділ 17. Телепортація

Наступного дня ми рано прокинулись. Коли я прийшла до їдальні, де ми зазвичай снідали, то побачила, як Джульєн складає свої речі, а Зорян, хихочучи, спостерігає за цим.

– Та досить вже сміятися! – промовив Джульєн, обернувшись до Зоряна, і став склавши руки в боки. – О, Діано, Доброго ранку!

– Добрий ранок!

– Ось скажи-но мені, будь ласка, чому твій друг ніяк не може заспокоїтися? Все регоче та й регоче.

– Джульєне, думаю, це через те, що ти береш з собою свій одяг... А він не зовсім підходить для нашого світу. У нас молоді хлопці такого точно не носять, – відповіла я, поглянувши на дорогі шовкові сорочки і піджаки, які були розшиті дорогим кольоровим камінням.

– Тоді, що ж мені взяти з собою? – знітився хлопець.

– Ти мене візьмеш, – сказала я.

У висновку, Джульєн взяв найцінніші прикраси, золоті монети і, все-таки, кілька дорогих сорочок із лискучого шовку.

– А коли буде повний місяць? – запитала я.

– Сьогодні, – як грім серед неба пролунала відповідь мого хлопця.

– Вже сьогодні?.. – засмутився Зорян.

– Так.

Невже наша розлука буде так швидко?.. Невже ми, справді, так швидко покинемо цей світ, а в ньому і Зоряна?..

– Тоді це останній день, коли ми разом... – сказала я.

– Годі, давайте не будемо сумувати, – хтозна-чому збадьорився Зорян, – Діано, я хочу, щоб це був найкращий день з усіх днів, які ми разом прожили, починаючи з нашої першої зустрічі.

– Гаразд, – відповіла я. А ось Джульєну, схоже, така промова мого друга не влаштувала.

Весь день ми провели разом: я, Джульєн і Зорян. Ми із Зоряном згадували усе найсмішніше у житті, що коли-небудь траплялося з нами, а Джульєну було цікаво нас послухати. Чесно кажучи, він не міг пересміятися з наших дитячих вигадок і непередбачуваних ситуацій у школі. І що ж такого смішного він почув?

Потім ми пішли у сад – дивитися на захід сонця. Воно повільно спускалося і ховалося далеко-далеко за обрієм, поки різнокольорове небо красувалося своїми рожевими, помаранчевими, жовтуватими і фіолетовими барвами, неначе хтось недбало розбризкав гуаш на білому полотні.

Раптом, у повітрі перед Зоряном з'явилася темно-малинова напів прозора кулька. Він легко торкнувся її рукою, і з нізвідки зазвучав голос Ешлі. Вона говорила: "Привіт, Зоряне! Можливо, зараз я вітаюсь з тобою востаннє... Ти ж теж повертаєшся у свій світ? Сьогодні останній день... Не хотів би ти зустрітись зі мною?" а потім кулька безслідно зникла. Зорян дістав з кишені невеличку пір'їнку малинового кольору, як і кулька, й почав шепотіти в неї якісь слова, але я не розчула їх. Далі він дмухнув на пір'їну, і вона прямо-таки розчинилась у повітрі. Через кілька хвилин яскраво-малинова кулька знову прилетіла до хлопця.

– Це голосова пошта, так? – запитала я.

– Так, – відповів Зорян, а потім додав: – Нас знову кличуть до палацу.

– Гаразд, – ми з Джульєном одноголосо погодилися.

– Але цього разу… Не на гостини, а… Для підготовки до телепортації.

Я сумно поглянула в очі Джульєну, а він так само у мої. Але іншого виходу немає. Ми з Джульєном телепортуємося у наш світ, а Зорян залишиться тут. І ми більше ніколи не побачимося! Ніколи!.. На моїх очах мимоволі проступили сльози, але я швидко витерла їх рукою, аби ніхто не помітив цього, а особливо Зорян. Я пообіцяла йому, що не буду за ним плакати, хоча знаю, що буду.

Джульєн взяв свої речі, і ми телепортувалися до королівського палацу. Королівська сім’я зустріла нас у просторій залі з колонами.

– Діано! Діано! Ти ж залишаєшся, правда ж? – кинулась до мене Джессі і схопила за руки. – Ти ж не залишиш мене одну із цим невихованим парубком! – вона ображено поглянула на принца Лео, що стояв позаду неї.

– Чому ж невихованого? – усміхнувшись, здивувалася я.

– А тому, що сьогодні він обірвав майже всі петунії і з їхніх пелюсток на підлозі зробив напис: «Джессіко, виходь за мене», ну, хіба ж це нормально?!

– Зате це дуже романтично! – розсміялася я, а молодша принцеса лише обурено пирхнула.

– Не сердься. Він хотів лише як краще, – заспокоювала я.

– А як ти сама? Ти… Все-таки, телепортуєшся?..

– Так, – відповіла я, і, хоч Джессі посерйознішала, було видно, що вона вже й сама здогадувалась про це.

– Сама телепортуєшся?

– Ні, з Джульєном.

– А ми ж з Ешлі говорили тобі! Чула, у нього тут великий маєток, правда ж? – вона підштовхнула мене в бік.

– Не маленький, – чесно відповіла я.

- Отож і воно! – вигукнула дівчина, а потім стиха пробурмотіла: – А він залишає усе і вирушає в невідомість заради тебе! І яка ж то велична сила кохання. Коли воно справжнє, то і гори, і море зверне, а за тисячу миль не розірветься й не забудеться.

Тим часом Ешлі розмовляла із Зоряном, а король, королева, Джульєн і принц Лео обговорювали з придворними чарівниками деталі телепортації.

– Діано, звісно, це сумно, що ти і Джульєн залишаєте наш світ, але це ваше рішення, і я поважаю його, – промовила принцеса Ешлі.

– Дякую! – відповіла я.

– Ви із Зоряном випадково опинились тут, і я досі не розумію, чому ми з тобою ззовні так схожі, але я завжди вважатиму тебе своєю подругою і сумуватиму за тобою.

– Я теж! – вигукнула Джессі, і обидві дівчини кинулись обіймати мене, а Зорян лише стояв трохи віддалік і, усміхаючись своєю звичною життєрадісною усмішкою, дивився на мене. Я усміхнулась йому у відповідь. Я знаю, він так само сумує, що я покидаю цей світ, але й знає те, що це правильне рішення. Знає, що може довірити мене Джульєну, знає, що з ним мене ніхто не посміє скривдити, знає, що зможе зробити Ешлі щасливою. Він неначе закликає мене повірити, що, незважаючи на таку похмуру розлуку, усе буде добре, нічого не зміниться, адже ми будемо завжди пам’ятати один одного у серцях. Жодна відстань не зможе роз’єднати справжню дружбу, ніхто не здатен і покинути своє кохання. Такої правди зазнали ми.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍