Брати Капранови - Справа Сивого

Колезький реєстратор Веніамін Сєдов, чиновник 3-го діловодства Департаменту державної поліції, ще у дитинстві засвоїв просту істину: з усіх людських якостей лише старанність може бути оцінена керівництвом, і тільки вона винагороджується належним чином. Тому, попри свій молодий вік, не витрачав час на пиятики з друзями, не марнував себе упаданнями за інститутками та міщанками у сподіванні підчепити вигідну партію, не віддавав себе іншим азартним іграм, а працював, працював і працював, намагаючись виконувати вимоги начальства, які у його випадку збігалися з вимогами Великої Росії. Бо 3-тє діловодство, в якому йому випала честь служити, здійснювало нагляд за особами, що займаються антиурядовою діяльністю, а також таємно спостерігало за кореспонденцією, за настроями учнівської молоді, робітників, виявляло нелегальний друк, складало списки нелегальної літератури тощо. Крім того, у віданні відділу знаходилася картотека на тридцять тисяч осіб та десять тисяч фотокарток. І всім цим господарством опікувалося лише 13 чиновників — враховуючи епідемію вільнодумства, що охопила імперію в останні роки, доводилося працювати понаднормово, а іноді й у вихідні.

Хоч, з іншого боку, треба врахувати, що 3-тє діловодство підкорялося безпосередньо директору Департаменту поліції, над яким уже був товариш міністра. Отже, чиновник цього відомства частіше трапляв на очі високому керівництву, а значить, його старанність могла бути помічена швидше, ніж у будь-якому поліційному управлінні. Погодьтеся, що шкурка варта вичинки. Саме тому до начальницьких кабінетів Сєдов ходив без внутрішнього трему — адже дорікнути йому не було чим, а зайвий раз засвідчити свою старанність не шкідливо.

— Проходьте, пане Сєдов, — запросив його завідувач 3-го діловодства полковник Рогов. — Сідайте.

Запрошення сісти означало небачену прихильність з боку керівництва — зазвичай усі розпорядження чиновники вислуховували стоячи, але Сєдов жодним рухом не видав радості, що вибухнула всередині, а лише сів на краєчок стільця.

— Веніаміне Купріяновичу, — продовжив Рогов. — Можна я вас так зватиму?

Тут уже Сєдов не зміг приховати емоцій, його тонкі губи зрадницьки розпливлися у посмішці, так що довелося ховати її за кивком голови. Звернення по-батькові від завідувача відомством — це явна ознака успіху.

— Я давно спостерігаю за вами і маю сказати, що ваша старанність робить честь такій молодій людині, — полковник видобув із шухляди сигару та повільно розкурив її, даючи можливість підлеглому пропустити через себе сказані слова. — Тому хочу доручити вам самостійну справу.

— Для мене це велика честь, — знову схилив голову Сєдов, але серце його зрадницьки застукало, намагаючись вискочити з грудей. Самостійна справа — це визнання. Це перший крок у напрямку підвищення до помічника завідувача, а може, й... втім попри свою молодість, Веніамін Сєдов був обережним із мріями.

— Ідеться про встановлення нагляду за неблагонадійною особою, — Рогов випустив кільце диму і воно повільно попливло у світлі настільної лампи.

Сєдов сидів мовчки, знаючи, що начальство зазвичай не любить вихопців.

— Щиро кажучи, неблагонадійною особу цю назвати іще ранувато, поки що він підпадає під визначення ненадійної, але малоросійське походження і коло зацікавлень практично гарантують, що невдовзі... — Рогов несподівано зупинився. — Ви, я чув, теж маєте предків у Малоросії?

Сєдов відчув, як руки його похололи:

— Ваше високоблагородіє, я ніколи жодним чином...

— Що ви, Веніаміне Купріяновичу, я зовсім не хочу вас образити. Навпаки, малоросійське походження дозволить вам краще зрозуміти цю особу і зробити належні висновки.

Майстерність начальства полягає у тому, щоб кидати підлеглих із вогню у кригу, надихати й опускати водночас. Сєдову захотілося виправдатися за свій гріх малоросійства, немов за первородний гріх, він настільки відчув його, що не витримав і запитав:

— Хто ця особа?

Полковник Рогов посміхнувся і взяв із зеленого сукна, що вкривало його стіл, записаний аркуш паперу.

— Такий собі Еварніцкій Дмитро Іванович. Колишній студент Харківського університету, нині викладає у столиці. Свій шлях почав із того, що знехтував розпорядженням попечителя Харківського навчального округу писати роботу з історії Фінляндії, а натомість почав вивчати козаків. Згодом узявся розкопувати могили у степах і став членом-кореспондентом Археологічного товариства.

Полковник зробив паузу, щоб іще раз затягнутися та пустити кілька гарних колець під стелю.

— Ну а далі, як завжди, потрапив в оточення непевних людей, почав висловлювати ідеї, читав лекції, які несли в собі приховані націоналістичні символи. Звісно, знайшлися патріотичні люди, які повідомили нам про всі ці неподобства. Так з’явилася справа, — Рогов простягнув Сєдову тоненьку сіру течку з друкованим заголовком «Діло департаменту поліції. 3-тє діловодство» і написом «про історика Дмитра Івановича Еварніцкого», нашкрябаним нижче недбалим писцем.

У лівому верхньому кутку течки красувався номер, а це означало, що справу вже взято на облік у канцелярії.

Сєдов узяв теку обережно, як високу нагороду, як виграшний квиток у лотереї чиновницького життя.

— Правила ви наші знаєте. Як ведуться справи, як добувається інформація — усе бачили. Тож цілком впораєтеся із цим завданням.

Інтонація начальника свідчила, що аудієнцію закінчено, і Сєдов слухняно підвівся.

Старанність — це не лише ретельне виконання наказів. Це — вміння перетворити наказ на своє власне рішення і діяти згідно з ним.

Передовсім колезький реєстратор Веніамін Сєдов вирішив ближче познайомитися з самим Еварніцкім, щоб зрозуміти, наскільки небезпечним є цей персонаж. Фантазія малювала розкриття заколоту царевбивць, як це було у Миколаєві[93], але Сєдов навчився стримувати фантазії. Тому для початку просто відвідав публічну лекцію «Про запорізьких козаків», що її Еварніцкій читав у залі університету. Там він уперше побачив його — свого ровесника, але вже із сивиною у волоссі, зачесаному по моді назад. Дошка за спиною лектора була завішана малюнками, а на столі лежали бунчуки, шаблі, люльки та інший мотлох, певно, витасканий зі скринь та горищ степових хуторів. Те, про що говорив Еварніцкій, спочатку здавалося нейтральним, потім цікавим, згодом у серці піднімалася гордість за своїх предків — адже прадід Сєдова, сотник на прізвисько Сивий, теж був козаком і до Петербурга перебрався у почті Розумовського. Очі Еварніцкого палали, коли він розповідав про бойові звитяги козацького війська, і в цей момент Сєдов відчув раптовий укол під серцем. Точно! У цьому і криється небезпека. Саме тому, що у більшості петербурзької еліти так чи інакше є малоросійські корені, саме тому, що кожен з них відчуває гордість, слухаючи лекцію, вона і є небезпечною. Вона будить у серці степову волю і примушує розправити плечі. А від цього до вільнодумства — один крок. і якщо всі люди в залі стануть вільнодумцями, ця зараза може невдовзі поширитися на