Ален Бадью - Століття

[B]

О! Пірати! Пірати!

Жага всього жорстокого й лихого,

Жага шаленств, ненависті і люті,

Що, ніби черв, гризе слабкі наші тіла,

І точить наші нерви, тендітні мов у жінки,

Розпалюючи в наших поглядах пустих вогні пропасниці!

<...>

Я з вдячністю й покірно прийму жертовну роль

 В кривавих сутичках і безмежних насолодах.

5. Раптом — зупинка. Так ніби вибуховий сплеск доходить до межі уявної сили жорстокості й покори. Внаслідок чого «ми» розпадається, відбувається немовби меланхолійна регресія до «я».

6. Однак творчу силу суб’єкта тепер збільшує інший тип множини. Ця множина не схожа на динамічну, екстатичну й жорстоку множину піратів. Вона комерційна, метикувата, ділова, суєтна. Алваро де Кампос називає її «міщанською». Насправді йдеться про гуманістичний момент поеми. Для ілюстрації цього шостого моменту маємо цитату С:

[C]

О! Мандри, подорожі — а скільки їх іще!

І повен світ людей, професій, націй!

І безліч напрямків для долі корабля,

Але в життя завжди фінал той самий!

А скільки бачу я незвичних лиць! Для мене всі вони незвичні

І лиш одне святе заняття в світі — спостерігати за людьми невпинно.

Братерство, зрештою, — це не новий концепт.

До нього ти прийдеш через терпимість,

І ось ти вже закоханий в свої тортури,

І сльози ніжності в твоїх очах — ознака ностальгії!

О, як це все прекрасно. Мереживо сплелось із

Почуттів, таких людських, обмежених, міщанських.

Нехитрих у своїм метафізичнім смутку!

Як буть людиною життя навчить нас, врешті-решт, усіх.

Сердешні люди! Всі ми — безталанні!

7. Нездатний влитися до лав гуманістів, схилити свої слова на бік всезагальної толерантності (зрозумілої як вибір і ніжність), поет якнайближче повертається до первинної фігури, фігури самотності, — що десь вгорі над портом вимірює колоподібні рухи лелеки.

«Постанова» — це так звана «дидактична» п’єса Брехта, яку він написав 1930 року. Чого вона вчить, на що проливає світло? Вона проливає світло на партію, комуністичну партію, яку розглядають як політичну суб’єктивність, наділену революційними завданнями й, зокрема, організовану парадигмою сполучення «я» і «ми». Хоч би якою політично виваженою була ця п’єса, добре видно, що Брехт говорить про партію з погляду художника. Його цікавлять не кон’юнктура чи тактика. Брехт хоче передати на сцені сутність партії, її родову функцію в постленіністський період.

Назва п’єси дуже влучна. Вона вказує на те, що центральна тема — це партія, яку розуміють як машину для ухвали постанов. Що це означає? Які мотиви й які процедури постанов, ухвалених від імені партії? Що партія може вимагати від своїх членів, у ім’я своєї трансцендентної здатності вирішувати? Брехт — і це його художній вибір, вибір досвіду меж — дає театральне вираження страшній постанові. П’єса розповідає про російських агітаторів-комуністів, яких послали до Китаю. Отже, сцена (абстрактна фігура комуністичного Інтернаціоналу) — це вся земля, так само як для Песоа пірати виражають всесвітнє насильство. Агітатори потрапляють у ситуацію, в якій життя людей просто нестерпне й становище тільки погіршується. Але політична логіка вимагає не діяти на гарячу голову. Молодий товариш вважає, що всупереч цій логіці треба діяти негайно — в ім’я страждань людей, які він не може терпіти, хоч би що говорять політичні лідери. Інші активісти безрезультатно намагаються закликати його до політичної розсудливості й просять не піддаватися миттєвим почуттям. Оскільки він опирається, а отже, наражає на небезпеку всю групу, що діє як суб’єкт-ми або як партія, товариші вирішують його стратити, а тіло кинути у вапнякову шахту.

Оповідь організована так, щоб глядач пройнявся симпатією до молодого товариша, навіть почав ототожнюватися з ним. Ось чому той розмірковує як будь-який звичайний суб’єкт. Праведній чуттєвості цього суб’єкта протиставлена — у відстороненому регістрі чистого політичного розуму — стратегічна логіка, що належить дискурсу «ми».

Процитую один фрагмент, узятий зі сцени шостої, де між партійними активістами точиться дискусія.

ЮНИЙ ТОВАРИШ: