Філіп Рот - Американська пастораль

— Де живуть?

— Ти що — хочеш приїхати по мене?

— Я б хотів знати, де вони живуть. Нью-Йорк різний. Є нормальні місця, є не дуже.

— Вони живуть у найкращому б-б-будинку найкращого кварталу.

— Де?

— У Морнінґсайд-Гейтс.

— З Колумбійського універу?

— Колись — так.

— Скільки народу живе в тій квартирі?

— Не розумію, чому я маю відповідати на ці запитання.

— Тому що ти — моя дочка і тобі шістнадцять років.

— Ага, то я твоя дочка, і тому все життя…

— Ні, коли матимеш вісімнадцять і закінчиш школу, тоді робитимеш усе, що заманеться.

— Тобто, вся наша розмова через якісь нещасні два роки?

— Саме так.

— А щ-щ-що такого особливого має статися за ці два роки?

— Ти станеш незалежною особою, котра може подбати про себе сама.

— Я й зараз могла б заробляти на себе, якби з-з-захотіла.

— Я не хочу, щоб ти ночувала в Білла й Мелісси.

— Ч-ч-чому?

— Як-не-як, я — твій батько і відповідаю за тебе. І я хочу, щоб ти зупинялася в Уманоффих. Якщо тебе це влаштує, то їздь собі у свій Нью-Йорк і ночуй там. Інакше я тобі забороняю. Вибирати тобі.

— Я зупинятимуся в тих, у кого схочу.

— Тоді ніякого тобі Нью-Йорку.

— А це ми ще побачимо.

— Ніяких «побачимо». Не поїдеш, і все.

— Хотіла б я побачити, як ти мене не пустиш.

— Думай. Якщо ти не хочеш ночувати в Уманоффих, то Нью-Йорк для тебе закритий.

— А як же війна?..

— Я відповідаю за тебе, а не за війну.

— О, я знаю, що війна — це не твоя відповідальність, тому й мушу їздити в Нью-Йорк. Б-б-бо там люди вважають себе відповідальними за цю війну. Вважають, що винні в тому, що Америка бомбить села у В’єтнамі. І в тому, що Америка шматує їхніх д-д-дітей. Але тут ти ні в чому не винний, і наша мама, звісно, теж. Навіщо мучити себе докорами, ще настрій, боронь Боже, зіпсуєш. Або, чого доброго, ночувати доведеться не вдома. Ти ж не зриваєшся вночі з думками про війну. Як не крути, татусю, ця війна тобі до лампочки.

Розмови про Нью-Йорк № 24, 25 і 26.

— Тату, скільки можна діймати мене цими розмовами? Все, закінчили! Доволі з мене! Ну хто ще доповідає так своїм батькам про кожен крок?

— Якщо ти неповнолітня, їдеш з дому на день і ночуєш не вдома, ти зобов’язана звітуватися перед батьками!

— Т-т-та я з вами з-з-здурію просто, такі всі чуйні, що хоч плач. Не хочу, щоб мене розуміли, хочу б-б-бути вільною!

— То ти хотіла б, щоб я став бездушним батьком, який навіть не хоче тебе розуміти?

— Так! Мабуть, що так! Ч-ч-чому, чорт забирай, тобі цього не спробувати! Отоді б я й побачила…

Розмова про Нью-Йорк № 29.

— Поки ти неповнолітня, навіть і не думай підривати життя нашої сім’ї. Подорослішаєш — тоді будь ласка. А поки ще не маєш вісімнадцяти…

— Ти тільки й можеш, що думати, говорити і дбати про к-к-клятий д-д-добробут нашої к-к-клятої м-м-маленької с-с-сім’ї!

— А хіба ти не думаєш тільки про сім’ї? Он як воно тебе бісить?

— Н-н-і! Н-н-ніколи!

— Так, Меррі, так. Ти сердишся через в’єтнамські сім’ї. Лютуєш, бо вони там гинуть. Вони теж живуть сім’ями. І їхні сім’ї такі самі, як наші, і вони мають право жити, як ми. Хіба не цього ти для них домагаєшся? Хіба не цього хочуть для них Білл і Мелісса? Щоб вони могли жити спокійно і мирно, як ми?

— Тобто, щоб мусили жити в привілейованій порожнечі? Ні, я не думаю, що Білл з Меліссою бажають їм такого. І я теж.

— Не бажаєш? А ти подумай. Я думаю, що життя в такій привілейованій порожнечі їм дуже навіть сподобалося би, чесно кажу тобі.

— Вони просто хочуть спокійно лягати с-с-спати, у своїй власній країні, жити своїм життям і не боятися, що вночі с-с-серед с-с-сну їх м-м-може розірвати на ш-ш-шматочки. На ш-ш-шматочки тільки задля того, щоб купка привілейованих покидьків із Нью-Джерсі ж-ж-жила с-с-своїм мирним, спокійним і тупим ж-ж-життям кровопивць!

Розмова про Нью-Йорк № 30, коли Меррі повернулася після ночівлі в Уманоффих.

— О, вони такі ліберали, ці Баррі та Марсія, тільки трусяться з-з-за своє б-б-буржуазне життя.

— Вони викладачі, серйозні величини в академічному світі, противники війни. В них хтось був?

— Ага, якийсь викладач англійської, пацифіст, викладач соціології, також проти війни. Принаймні цей усю свою сім’ю налаштував проти війни. Вони разом виходять на ма-ма-марші. Оце, розумію, сім’я! Не те що ваші довбані к-к-корови.

— Тож тобі в них сподобалося.

— Ні. Я хочу бути разом зі своїми друзями. Не хочу о восьмій годині пертися до Уманоффих. Усе найцікавіше починається після восьмої! Якби я захотіла після восьмої вечора бути в товаристві твоїх друзів, я просто залишилася б у Римроку. А я після восьмої вечора хочу бути зі своїми друзями!

— Усе ж таки це щось дало. Ми досягли компромісу. Ти не змогла побути зі своїми друзями після восьмої, але змогла провести з ними день, а це вже набагато краще, ніж нічого. Ти пристала на нашу угоду, і я дуже радий, що нам це вдалося. Ти, сподіваюся, теж. У другу суботу теж їдеш?

— Я так далеко не загадую.

— Якщо схочеш їхати у наступну суботу, то слід буде зателефонувати Уманоффим заздалегідь і попередити їх, що приїдеш.

Розмова про Нью-Йорк № 34, коли Меррі не прийшла до Уманоффих ночувати.

— Отже, так. У нас була домовленість, ти її порушила. Більше в суботу нікуди не їдеш.

— Це домашній арешт?..

— На невизначений термін.

— Чого ж ти так боїшся? Що ж там, по-твоєму, зі мною станеться? Я сиджу у своїх д-д-друзів. Розмовляємо про війну, всякі серйозні речі. Не можу втямити, чому тобі так хочеться все знати? Ти ж не лізеш до мене з м-м-мільйоном запитань, коли я приходжу з магазину Гемліна. Чого ж ти боїшся? Тебе аж к-к-коробить од страху. Не можна все життя просидіти в цьому лісі. Не заражай мене своїм страхом, я не хочу боятись, як-от ви з мамою. От вас, крім к-к-корів, нічого більше не цікавить.