Александра - Напівдоторком, Александра

РУСЛАН

В моїх руках тліла вже не перша цигарка. Весь кабінет був заповнений їдким сивим димом, запах якого вже давно тут став звичним. 

Відкинувши голову на спинку крісла, я зробив чергову затяжку. Гарячий дим опалював гортань і овивав легені. Моїм улюбленим моментом в курінні є процес його випускання. Я повільно видихав дим ротом, паралельно втягуючи в ніс. Таке собі замкнене коло, що раз за разом повторюється. Чистий кайф…

— І як це, власноруч губити своє здоровʼя? - Почувся знайомий голос з-за спини. 
Не може бути… Мені це лиш здається…

— Що, навіть не подивишся на мене? - Знову прозвучало питання і я різко розвернувся на кріслі.

Крізь димову завісу, біля входу, виднівся дівочий силует.

— Саша…— Я не вірив власним очам.

— А ти очікував на когось іншого? Фу, о це надимів… Хоч би вікно відкрив. - Вона повільно підійшла до столу і сіла по ту сторону від мене. Нестерпно… 
Саша спокійно дивилася на мене, потім обережно, не торкаючись моєї руки, забрала з пальців цигарку і затушила. Після, встала, підійшла до вікна, і відчинила його навстіж, залишившись стояти біля нього. 

Моя норовлива дівчинка..Не втримавшись, я встав з крісла і підійшов до неї, ставши за спиною. Один Бог знає, чого мені коштувало втриматись і не чіпати її.

— Що ти тут робиш? - Замість слів вийшов якийсь невиразний сип.

— Та ось, провідати тебе прийшла. Мені піти?

— Ні! Ні… Просто неочікувано. Минулої нашої зустрічі ти втекла.

— На це були певні…причини. 

— Саш..я…Чорт! Я так не можу! Ти собі навіть не уявляєш, як я хочу до тебе доторкнутись, обійняти..

— Уявляю. - Вона розвернулася до мене обличчям і відстані між нами не стало. Наші пальці торкалися один одного, а моє підборіддя сягало її чола. Я відчував як мілко трясеться її тіло, як важко вона дихає.
— Треба відійти від вікна. Тебе може продути.

Саша мовчала, а тремтіння її тіла все більше посилювалося.

— Нам треба поговорити.

Мій мозок відмовлявся щось сприймати. Я лиш стояв і як наркоман вдихав її запах.

— Я знаю, що ти знову повернувся до…до минулої роботи. Ти ж тут на спецзавданні? — Остання репліка мене насторожила. 

— Саш, не варто тобі..

— Дай мені відповідь. 
Ні брехати, ні змовчати не вийде, тому все що мені залишалося - це кивнути.

— Це через «КаморраІндастріал», сімʼю Сесіль? 

— Звідки ти це знаєш? 

— Я не дурна, Рус, скласти два і два труднощів не викликало. 

— І правда, чому дурні питання задаю…

— Та це не все. Коли я була вдома, в мене сталася премила зустріч з Самойловичем. Він мені багато чого сказав та головним було прохання..ммм.. хоча ні, то був скоріше наказ. Цитую « Коли повернешся в Мілан, йди до Руслана і не відходь від нього ні на крок». Мовляв ти радше своє життя віддасиш, аби тільки захистити мене. А ще він постійно акцентував на тому, що в Україні я в небезпеці. Спочатку я думала, що це стосується справи, проте не думаю, що у Даміана такі довгі руки.

Цікаво… Невже Самойлович мав на увазі Осадчука? Та Саші про це не варто знати.

— У Даміана довші руки ніж ти думаєш. Але в Україні тобі дійсно поки небезпечно.

— Так чому? Скажи мені.

— Саша, ні! Я не хочу знову тебе вплутувати.

— Добре, можеш не казати мені, тоді хоча б попередь Дена. Вони з Лєною не так давно дізналися, що стануть батьками. Він має знати про небезпеку.

— Лєна вагітна? 
— Ми дізналися про це разом.

— Я повідомлю Дена, але Саша… Я тебе молю, не лізь у це багно. Я тебе не зможу захистити якщо ти продовжиш копати.

— Руслан, я вже по шию в ньому загрузла і ти це прекрасно знаєш. Я у Дама на прицілі вже давно, після останніх подій так точно. Тому я прийшла не просити захисту, а допомогти. Я можу багато чого дізнатися і…

— Ні, ні і ще раз ні! Я не дозволю тобі знову в це лізти. Ти мене зрозуміла? Не дозволю! - Емоції били через край. Мені хотілося кричати і битися об стіну, бо я бачив її очі. Її впертий металевий погляд, який не питав, а лиш констатував факт. Я вхапився руками по обидві сторони стіни підвіконня, аби не зірватися.

— Ми обоє все розуміємо, любий. - Кінчиками пальців вона легенько торкнулася мого обличчя і на її губах розцвіла ніжна посмішка. - Колись ти дав мені слово, що будеш поряд. І тепер я тобі так само обіцяю, що завжди буду поруч з тобою, як би там не було, навіть якщо ти цього не хотітимеш. 
 Я дивився в ці очі сивого неба і розумів, що пропав в них. Знову і на завжди.