Едіт Єва Егер - Вибір, Едіт Єва Егер

німці виманили з гір, пообіцявши всім євреям, хто повернеться добровільно, добре з ними поводитися, поставили в шеренгу на вулиці та розстріляли.

Бела втік від нацистів, ховаючись у горах. Він заледве міг тримати викрутку, пише він, боявся зброї, уникав бійок, був незграбний, проте став партизаном. Він узяв до рук рушницю та приєднався до російських партизанських загонів, які боролися проти нацистів. Саме там, у лавах партизанів, він і підчепив туберкульоз. Він не мусив виживати в таборах. Натомість мав вижити в гірських лісах. І я вдячна за це. Я ніколи не побачу відображення димарів у його очах.

До Прешова лише година їзди від Кошице. Одного разу Бела приїздить до мене у вихідні, виймає з сумки швейцарський сир та салямі. Спершу я закохалася саме в це. Якщо я зможу підтримувати його інтерес до мене на певному рівні, він годуватиме мене та моїх сестер — саме про це я думаю. Я не сохну за ним, як за Еріком. Не уявляю наших поцілунків, не прагну бути поряд якомога довше. Я навіть не фліртую, принаймні не романтично. Ми наче дві жертви корабельної катастрофи, вдивляємося у море, шукаємо ознаки життя. І бачимо його відблиски одне в одному. Я бачу, як знову повертаюся до життя. Відчуваю, що хочу належати комусь. Я знаю, що Бела — не кохання мого життя, не те, чим був для мене Ерік. Я не намагаюся замінити ним Еріка. Проте Бела жартує, пише листи на двадцять сторінок і робить мені пропозицію.

Коли я кажу Кларі, що збираюся заміж за Белу, вона не вітає мене. Вона повертається до Маґди.

— Двоє калічок хочуть з’єднатися, — каже вона. — І що з цього вийде?

Трохи згодом, за столом, Клара говорить до мене.

— Ти ще дитина, Діцуко, — каже вона. — Ти не можеш приймати такі рішення. Ти ще не готова. І він також. У нього туберкульоз. Він затинається. Ти не можеш вийти за нього.

Ну що ж, у мене з’явилася нова мотивація зробити так, аби з цього шлюбу вийшло щось путнє. Я маю довести сестрі, що вона помиляється.

Та Кларине заперечення — не єдина перешкода. Бела досі одружений із жінкою-неєврейкою, яка захищала долю його родини від нацистів, і вона відмовляється дати йому розлучення. Вони ніколи не жили разом, не мали жодних стосунків, просто їм було зручно: їй — через його гроші, йому — через її неєврейське походження. Вона не погоджується розлучитися, не одразу, не раніше, ніж він заплатить їй чималі відступні.

Ще і його наречена в Татрах, яка помирає від туберкульозу. Він благає її подругу Маріанну, свою двоюрідну сестру, яка втекла до Англії, проте повернулася після війни, передати, що він не одружиться з нею. Маріанна спрямовує на нього праведний гнів.

— Ти огидний! — горлає вона на нього. — Ти не можеш так вчинити з нею. Навіть за мільйон років я не зможу сказати їй, що ти порушуєш свою обіцянку.

Бела просить мене поїхати з ним до лікарні в Татри, аби він міг сказати їй особисто. Вона поблажлива і ласкава до мене, і дуже, дуже хвора. Мене колотить, коли я бачу когось настільки фізично знеможеного. Це занадто наближає до нещодавнього минулого. Мені моторошно стояти так близько до дверей, що ведуть у смерть. Вона каже мені, що її тішить думка про те, що Бела одружиться із такою, як я, повною сили та життя. Я радію, що отримала благословення від неї. Проте я легко могла бути на її місці, лежати на койці, підперта грубими подушками, кашляючи від слова до слова й забарвлюючи кров’ю носовичок.

Тієї ночі ми з Белою разом зупинилися в готелі, тому самому, де й познайомилися. Щоразу, коли він приїздив до мене у Кошице, ми спали в різних кімнатах. Ніколи не ділили одне ліжко. Ніколи не бачили одне одного без одягу. Але цієї ночі все інакше. Я намагаюся пригадати заборонені слова з «Нани» Золя. А як іще я могла підготуватися, аби подарувати задоволення йому та отримати його самій? Я не отримувала інструкцій з інтимної хореографії. Оголення було принизливим, образливим, жахливим. Я маю знову навчитися відчувати себе у власній шкірі.

— Ти вся тремтиш, — каже Бела. — Тобі холодно?

Він прямує до своєї валізи й дістає пакунок, перев’язаний блискучим бантом. У коробочці в паперовому гнізді лежить дивовижний шовковий пеньюар. Це дуже коштовний подарунок. Але мене зворушує не це. Якимось чином він знав, що я потребуватиму другої шкіри. Не тому, що я хочу прикритися від нього, мого майбутнього чоловіка. Чи від того, що має статися. Це спосіб збільшити себе, подовжити, спосіб рушити в новий розділ свого життя, який ще не написаний. Я тремчу, коли він вбирає його на мене через голову, коли шовк спадає вздовж моїх ніг. Слушний костюм здатний підкреслити танець. Я обертаюся для нього.

— Izléses, — каже він. Вишукано.

Я дуже щаслива, що хтось дивиться на мене. Його погляд кращий за комплімент. Так само, як мамині слова колись навчили мене цінувати свій розум, я бачу в очах Бели нове для мене схвалення — мого тіла, мого життя.

10 Янош Штаркер (1924–2013) — відомий угорський та американський віолон­челіст-віртуоз. Його братів було вбито нацистами, сам провів три місяці у концентраційному таборі. У 1948 році іммігрував до Америки.

Розділ 9

Наступного року в Єрусалимі

12 листопада 1946 року в міському залі урочистостей у Кошице я виходжу заміж за Белу Еґера. Ми могли б влаштувати розкішну єврейську церемонію в маєтку Еґерів. Але я дівчинка, мені лише дев’ятнадцять, я не мала змоги закінчити школу, мене кидало сюди й туди. І батьки мої померли. Один з давніх татових друзів, неєврей, цікавився про мене та моїх сестер. Він суддя, і так виявилося, що він був знайомий з братом Бели, Джорджем, коли той навчався в школі права. Він — ланка між моєю сім’єю та родиною Бели, він також зв’язок із моїм батьком, тож ми вирішили, що саме він і має нас розписати.

За п’ятнадцять місяців нашого з Белою знайомства моє волосся відросло з мізерного пушка до справжніх кучерів,