Ангеліна Кріхелі - Містичне кохання (збірка), Ангеліна Кріхелі

— Я не сварюся. Вибач. Нашим просто дозволяється пам'ятати все, щоб не допускати попередніх помилок. Але тут, згоден, є і зворотний бік медалі — душа втомлюється від цього вантажу, а вади народжуються від втоми душі.

— До речі, про пам'ять і пороки... Я пожила тут трохи, серед усіх цих людей, і зрозуміла. Пам'ятаєш, ти питав мене про заборонений плід, який заведено вважати яблуком? Знаю, що пам'ятаєш. Так от я, здається, знайшла тобі відповідь, дивлячись на них. Адже ми забуваємо винесені уроки попередніх завдань, щоб не переносити калькою на інші випадки, бути неупередженими, об'єктивними... Тепер ось згадала, поживши на землі. І знаю, який тобі навести приклад. Той заборонений плід для перших людей (до речі, ніде в першоджерелі не вказано, що це яблуко, просто у людей є асоціація з черв'яком, що вилазить з яблука) — це як сірники для маленької дитини. Ти можеш звинуватити батьків у тому, що вони забороняють дитині їх брати? Ні. Тому що дитина просто не готова використовувати їх за призначенням, без шкоди для себе та інших. Але коли малюк підростає, батьки самі вчать його, як розводити вогонь з їх допомогою. А ставши зовсім дорослим, людина користується цією навичкою, навіть не замислюючись. Розумієш?

Михаїл задумливо кивнув. У цей момент Марія помітила, як одна з пасажирок трамвая похитнулася і риба, що лежала у її сітці, вислизнула і полетіла вагоном, прямуючи до літньої жінки. Ні секунди не зволікаючи, Маша відштовхнула рибу долонею, відкинувши убік. І почула глухий стогін молодої дівчини, на чию сукню приземлилася та злощасна риба.

— Вона, між іншим, на побачення їхала, — зауважив Михаїл, стоячи за спиною Марії. — А бабуся додому.

Вона б випрала, умилася, та й добре було, а дівчині ти зараз, можна сказати, життя зіпсувала…

— Але звідки я знала?

— А треба, треба було знати. У таких випадках потрібно на секунду час зупиняти, люди й не помітять, і про всіх дізнатися, якщо вже бабусі допомагати зібралася.

Маша засмучено закусила губу й опустила голову. А тим часом жінка, риба якої й влаштувала у вагончику переполох, почала кричати на і без того засмучену дівчину, мовляв, це вона «винна», що риба «утекла» від власниці.

— Ти досі вважаєш, що від них можна путнє почути?

Тут Марія зовсім знітилася.

— Іноді не важливо, що тобі кажуть, це ж не люди усвідомлено підказують, а нам потрібен поштовх, щоб самим зрозуміти, дійти чогось: рішення, думки.

Десь на самому початку трамвая, поряд з кабінкою водія, ні на що не звертаючи уваги та вважаючи все це своєрідною жіночою забавкою, що частково правда, дискутували два пенсіонери, періодично поглядаючи на молоденьких дівчат, які поступилися їм місцем кількома хвилинами раніше. Оцінюючи довжину їхніх ніг та мініспідниць, дідусі завзято обговорювали політичні чвари. Один із них із піною біля рота доводив правоту політичних рішень чинного президента, інший — його опонента. Приплітаючи в розмову, нерідко зовсім недоречні, третіх політичних осіб, вони щиро вважали, що розуміються на темі своєї розмови більше, ніж навіть самі політики, про яких йшлося. Незабаром у них трапилася невелика сутичка на ґрунті цитування одного з політиків.

Його опоненту сперечатися було ні з чим: слова вірні, брехливі тільки, а як довести брехливість, він і не знав. Так вони сварилися довгий час. Часто чулися окремі їхні репліки та цитати відомих політичних діячів.

Незабаром у мальовничу бесіду влилося ще кілька голосів. Одна біда: вони часто плутали слова політиків із дійсністю і плуталися з належністю будь-кому цитат. Виходила своєрідна трамвайна солянка, в якій не ясно було, хто правий, хто помиляється. Та це й не мало значення, набагато важливіше виявити ступінь своєї обізнаності у світі політичному, де самі політики не завжди обізнані достатньою мірою, хто що сказав і як живе народ.

Цілком спантеличена Марія намагалася розрізнити в цьому бджолиному вулику хоч одну варту уваги думку, фразу або навіть слово. Але марно. Дідусі біля кабінки водія продовжували сперечатися, самі не розуміючи про що. Жінка з рибою, а точніше сказати, вже без риби, все ще лякала «молодуху» за втрати в її сімейному бюджеті у вигляді зниклої безповоротно риби, яку, до речі, поцупив один із безхатьків, який їхав у тому ж трамваї («зайцем», зрозуміло). Контролер, що увійшла до трамваю з метою перевірки наявності у пасажирів квитків, голосно кричала, намагаючись втихомирити власницю риби та заспокоїти дівчину, яка так і не потрапила на своє побачення, тому ревіла через це. Хто знає, зіпсувало їй це життя чи врятувало душу від невиліковного болю.

Неподалік бабуся намагалася змусити встати вагітну жінку, збираючись сісти на це місце, соромлячи її та згадуючи вголос, як було в колишні часи, коли молодь була кращою, бо частиною її була сама старенька.

Ще далі дітлахи розмальовували сидіння маркером, вважаючи це за сучасний напрям великого образотворчого мистецтва, насправді — старого, як світ.

І, нарешті, у самому кутку трамвая, біля входу, двоє з кольоровими брошурками говорили одній парі про майбутній «кінець світу». І на все це, посміхаючись, дивилася збоку та сама дівчина, але вже без блакитної хустки, яку Марія тільки зараз і помітила.

— Так ось чому ми саме у цьому трамваї! — вигукнула вона, повертаючись обличчям до Михаїла. — Ти знав!

Запанувала тиша. Марія здивовано озирнулася, розуміючи, що пасажири не могли її чути. Шум і справді відновився, а та дівчина тепер похмуро дивилася на них, переставши посміхатися.