Олександр Аркадійович Сидоренко - Хеві Метал, Олександр Аркадійович Сидоренко

— Куди він? — спитав бада-бум, але Ваня не знав, що й думати — обережно натиснув на очі. Потім ще раз. Не допомогло. Тому повернувся до кашлю. 

Десь метрів за двадцять від машини, на першому поверсі панельки, маячив червоний хрест аптеки. Віталій зайшов туди, коротко озирнувшись. Дивна людина. Після зйомок новорічного вогника в «Україні» дивні люди, здавалося, повилазили звідусіль і взялися за Ваню. 

Треба було рятуватися. Міцно схопився обома руками за крихітне крісло «фабії» й почав, як під час нецікавого сексу, підкидати дров у власну голову — скільки в тебе грошей лишилося? Вісімсот з чимось? А точніше? Вісімсот сімдесят дві. Точно? Точно. А на картці? На картці мінус двадцять три тисячі і… і… 

Не підглядай у додаток в телефоні, згадай сам! І ще десь тисяча триста десять, триста двадцять гривень. Знати б ще, яку пеню нарахує банк на борг. Стоп! Сюди не лізь, це — небезпечна територія, тут до ізмєни доєднається тривога, вдвох вони тебе доб’ють остаточно! 

Що робити? Ваня потягнувся було ввімкнути радіо, але Віталій забрав ключа. Він розбудив телефон й ввімкнув на ютубі Девіса. Дві реклами! Дві! Нескінченні! Реклами! Однакові! Про новобудову зі знижкою! Він ледве витримав цей тиск, дочекався активізації опції «пропустити», не з першого разу, але натиснув туди, куди було треба, й почув нарешті той фортепіанний вступ! 

Фууух. Девіс тільки розгортався, а горло вже трохи розслабилося. Воно… Готувалося… Співати… Не вірячи собі, Ваня несміло доєднався до Джонатана — слів-то він не знав, але мелодію підхопив одразу. І ще до кінця першого куплета він побудував інтервал — простеньку терцію, й витримав її протягом усього приспіву. 

Пісня текла, руки розтиснулися, Ваню кинуло в холодний піт. З аптеки вийшов Віталій. Зачепив плечем чоловічка, який прямував до дверей, навіть не обернувся до нього й не попросив вибачення. Телефона плечем уже не тримав, проте в руках білів маленький кульочок. 

Віталій швидко підскочив до машини, уважно роздивляючись обличчя пасажира через лобове скло. 

— Живой, — констатував він, сідаючи на своє місце, й розгорнув пакет. 

— На, — скомандував опер. — «Валокордін» накапай прямо в рот, дєто полтішок. Не грам тока, а капєль, понял? 

Ваня хитнув головою, узяв маленький синій флакончик, відкрутив ковпачок й спробував дістати внутрішній корок. 

— Тихо, — Віталій забрав ліки, зубами враз висмикнув пластмасовий корок, виплюнув його на заднє сидіння й простягнув флакон: 

— Капай. 

Про всяк випадок Ваня натрусив до рота п’ятдесят п’ять крапель. Довго, — вже шия боліла від закинутої голови, — але краще вже так, ніж нещодавнє стискання горла. 

— Так, тєпєрь захавай два колєса, — Віталій вийняв ще одні ліки. 

Ваня поглядом пошукав назву на блістері, й опер пояснив: 

— Та «Корвалол», блядь, нє бзді. 

Бронзовий Голос проковтнув насухо дві пігулки й видихнув. 

— Ну шо? — спитав Віталій. — Попускаєт? 

— Попускаїт, — відповів Ваня, помилившись із закінченням, та й нехай, тут би самому якось вижити, не до мови з вимовою. 

— Щас прієдєм на кладбіщє, там разлівайка справа — сразу кіпяток с ложкой соди захаваєш і будєт ніщак, — підсумував опер й завів «шкоду». 

Звідки він знає, як і чим боротися з панічними атаками? Якщо це дійсно була вона, а не наслідок травички. Де бада-бум? Немає бада-буму. Пішов під натиском «Валокордину» та «Корвалолу». Злякався, здався, відступив. Ну й добре — хай валить, не треба більше нам таких приходів. 

* 

Кладовищенська розливайка, замаскована під дешеву кав’ярню, була саме там, де і казав поліціянт, — праворуч від входу, між квітковими крамницями та пам’ятниками. Віталій запаркував авто біля входу, ледь не зачепивши двох доходяг, які саме виходили з дверей закладу. Вони рипнулися назад, до дверей, намагаючись не розплескати вміст маленьких пластянок. 

— Пошлі, — скомандував опер й вийшов із маленької машини. Цвинтарні алкаші подивилися на нього й пошкандибали до центральних воріт, щось незадоволено буркаючи під червоні носи. 

Віталій зайшов до кав’ярні, Ваня — за ним. Ще трохи покашлював, та й ритм знизив вдвічі, від шаленого диско до кумарного rnb. Ліки подіяли — він заспокоївся й вважав, що сода вже буде зайвою. Але опер дотримувався свого протоколу — з того, мабуть, і жив, тому лишалося тільки бути позаду, ніби в нього тепер новий директор, який приводить підопічного на сільський день народження. 

Усередині пахло дешевим вином й перегаром від нього. Характерна продавчиня в хутряній безрукавці відміряла сотку в мірній пробірці, за її діями уважно слідкував маленький чоловічок у форменому комбінезоні, настільки заляпаному, що неможливо було розібрати, якій саме структурі ця уніформа колись належала. 

— Хозяйка, дай нам ложку соди і води кіпячоной, — скомандував опер, коли підійшов до шинкваса. 

— Подождьом-потєрпім, — відгукнулася барменка, не відводячи погляд від мензурки. — У мєня тут прітензії трудящіхся, провєряєм йомкость на соотвєтствіє. 

Клієнт теж навіть не озирнувся — стежив за її діями. 

— Нам на похорони, ми торопімся, — м’яко та втомлено відповів Віталій. — Єслі ждать прідьотся, тада давай сразу контрольную закупочку сдєлаєм. Ліцензію на спиртне посмотрім, на розлів тоже. 

Ось тепер хазяйка нарешті подивилася на Віталія, але не більш ніж кілька секунд. 

— Не бери на понт... — відповіла вона. — Стока ходіт провєряющіх, і всє грустниє уходят. Бєз похмєлов. 

— Я содой нє похмєляюсь, нє бєрьот она меня, — прийняв виклик Віталій, ніби відчувши задоволення від цього шпигання. 

— Ліцензії осьо, — вона кивнула на куток споживача — біля стіни, між пивним краником та липкою стрічкою-мухоловкою, яка була вся аж чорна від мух. 

Ваня це побачив і відчув у спазми у порожньому шлунку — все ж таки треба було щось зранку з’їсти. Лишалося тільки сподіватися, що організм не почне тепер стискати спазмами живіт замість горлянки. Опер навіть голови не повернув, він дивився на барменку. 

— Антісанітарія, нєдолів, контрафакт — целий букєт, — трохи театрально протягнув він голосні. 

— Точка кладбіщенская. Знаєшь, кому всє кладбіща прінадлєжат? — спокійно зауважила продавчиня, перелила вміст пробірки в скляночку й посунула її до покупця. — Зємєля, всьо чьтко, как в аптєке. Єщьо одна прєд’ява такая — і похмєляться будєшь сам, со своєго шланга. 

Чоловічок різким рухом закинув у себе горілку й швидко пішов геть, Віталій посунувся ліворуч, всівся на його місце напроти