Джонатан Страуд - Тінь, що крадеться, Джонатан Страуд

— А коли й бачив, що з того? — нарешті прохрипів він. — Що мені до того, яку гидоту ти тягаєш із собою? Навіщо вона мені?

— Не викручуйся. Психологічні артефакти дуже цікавлять тебе, — наполягала я, —Три ночі тому я принесла тобі муміфіковану голову. Ти прийняв її й виписав мені квитанцію. Що ти потім зробив з тією головою?

— З головою? Спалив її! Ти ж бачила сама!

— Ні, Гарольде. Ти її не спалив. Ти сховав її, а тоді продав. Я знаю це напевно, бо ця голова того самого дня з’явилась на таємному аукціоні.

— Що?! Ти здуріла!

— Анітрохи. Я сама її там бачила.

Тут я трішки прибрехала, та іцо мені було робити? Інакше Гкрольд Мейлер і далі б усе заперечував. Та й голову на аукціоні бачила Костомаха-Фло, а їй можна було вірити напевно.

Гіїрольд облизав висохлі губи:

— ІЦо ти робиш на таємних аукціонах?

— А ти що робиш, Гіїрольде, коли продаєш заборонені артефакти? Ти знаєш, яке покарання чекає тебе за торгівлю на чорному ринку. Знаєш, як серйозно до цього ставиться інспектор Барнс. А якщо ні, то скоро дізнаєшся — це я тобі влаштую!

— Це маячня, Люсі. Ти справді божевільна!

— Питаю тебе востаннє, Гарольде, кому ти продаєш цей мотлох? І кому ти розповів про мій череп?

Стоячи впритул до Гарольда, я вперше розгледіла його очі — зеленкуваті, з жовтавими цятками. Зараз нахабство в них змінилося страхом, і я зрозуміла, що перемогла.

— Цього я не можу сказати тобі, — видихнув він. — Не можу. Це мені коштуватиме життя. А чужі вуха є всюди.

— Ми в безлюдному провулку, Гарольде, — нагадала я. — Нікого, крім нас, тут немає. А щодо вух, — я взялася за рапіру, — то зараз твої вуха повідскакують геть, якщо ти й далі мовчатимеш.

Побачивши рапіру, він люто вчепився пальцями в мій зап’ясток. Не знаю, чим би могла скінчитися наша бійка, бо Гарольд був не нижчий за мене і аж ніяк, мабуть, не слабший. Ні вух, ні будь-якої іншої частини тіла я йому, звичайно, відтяти не змогла б. Та Гіїрольд Мейлер був передусім боягуз — і це все вирішило.

— Гіїразд, гаразд, тільки відпусти мене, — прохрипів він. Я трохи позадкувала, хоч і далі тримала рапіру напоготові. Гіїрольд опустив плечі й став схожий на шмаркача-підлітка, що намагається хизуватись перед дорослішими хуліганами. — Мені треба трохи подумати... Що це, до речі, так смердить? Чи не твоя куртка?

— Ні, Гіїрольде, це баки зі сміттям.

— Тхне ніби потом...

—Тобі що. про пахощі кортить побалакати? Я чекаю відповідей на свої запитання!

— Гаразд, — він озирнувся, мов наполоханий заєць. Я вже подумала була, що він зібрався тікати, та насправді він просто перевіряв, чи ніхто не підслуховує нас. За кілька ярдів звідси сонячною вулицею проходили робітники з крематорію, та жоден з них навіть не поглянув у наш бік.

— Гаразд. — повторив Рарольд Мейлер. — Я скажу тобі, хоч сам майже нічого не знаю. Три місяці тому зі мною вийшли на зв'язок якісь люди. Напевно, з чорного ринку, достеменно я не знаю. Запропонували мені гроші, якщо я приховуватиму для них найкращі Джерела, що потрапляють до мене. Правила ДЕПРІК тепер суворіші, тож попит на артефакти зростає. Є люди, здатні заради вигоди на все. А мені потрібні гроші. Люсі. Ти просто не знаєш, як тут працюється. Платять абияк, та ще й поводяться з тобою, наче з покидьком. Це не те, що бути агентом...

— Авжеж, авжеж, — перервала я його. — Годі цих плаксивих байок. Отже, ти передаєш їм Джерела, а сам спалюєш муляжі. Так?

—Тільки найкращі, найпотужніші. Це дуже просто, бо ніхто не придивляється до того, що там котиться в піч, — він спробував сумно посміхнутись. — Ну скажи от, кому це шкодить? Нікому!

Я на тп лилась йому в черево рапірою:

—А склянка?Ти забув, що в мене вкрали цінну річ? Через те, що ти комусь прохопився про неї. Кому?

— Пробач... Я знаю, що вчинив недобре. Просто... їм потрібен добрий крам, Люсі. Скільки не даси їм, усе замало. Часом мені не трапляється нічого, й це дуже дратує їх... Проте вони не менш охоче купують і відомості про Джерела. Доводиться їм догоджати...

— Що ж це за люди? Навіщо їм Джерела?

— Не знаю.

— Які вони з себе? Опиши їх!

— Я не знаю, хто вони.

— Марно стараєшся, Пірольде, — сказала я, задкуючи ще на крок. — Ти так нічого й не розповів мені. Доведеться йти до Барнса. Відпусти мою руку.

Він схлипнув і ще міцніше вчепився в мій рукав:

— Ти нічого не розумієш, Люсі. Це небезпечні люди! Я не маю часу роздивлятись на них. Вони підходять, забирають крам і зникають. До речі, я можу тобі допомогти. Цієї ночі я маю дещо передати їм. Приходь і сама поглянь на них. Коли хочеш, простеж за ними. Згода? Я зроблю це для тебе, Люсі, якщо ти... Що? Чому ти смієшся?

— Бо я тобі не вірю. Ти викажеш їм мене і втечеш.

— Ні! Присягаюсь! Я ненавиджу їх! Я навіть майже не знайомий з ними! Мій крам, їхні гроші — й квит. Зате гроші нівроку грубі! Послухай-но: сьогодні надвечір вони передадуть мені цидулку, де буде призначено місце зустрічі. Воно щоразу змінюється. Завжди десь у Клеркенвелі, проте я ніколи не знаю, де саме. Після зміни ми з тобою можемо зустрітись. Отам, на церковному дворі, і я скажу тобі, де відбудеться зустріч. Потім ти дочекаєшся ночі в якій-небудь схованці. Вони тебе не помітять, і все вийде якнайкраще.

У мене була тисяча причин не приставати на цю ідею — і всі вони виходили з того, що на Гарольда Мейлера не можна було покладатись. Як на нього, нехай мене краще вб’ють, ніж він позбудеться своєї вигідної торгівлі. Відпустити його — це значить дати йому змогу все це влаштувати. А з іншого боку, що мені робити?

— Я не підведу тебе, — віддано зазирнув він мені в обличчя.

— ГЬразд, — помовчавши, нарешті сказала я. — Тільки якщо цього вечора зі мною щось трапиться — тобто ти якимось чином зрадиш мене, — пам’ятай: у мене є друзі, які розшукають