Джонатан Страуд - Тінь, що крадеться, Джонатан Страуд

каністри з залізними стружками та грецьким вогнем — річ недешева. За нього можна взяти грубі гроші, якщо знати, кому продати. Проте торбини стояли на звичному місці, їх ніхто й не торкнувся.

Отже, в мене не вкрали нічого. Крім черепа.

Хтось пробрався до моєї кімнати, знаючи, що тут є склянка з привидом. Його цікавила тільки вона. Він (чи, може, їх було кілька?) взяв її й відразу втік. Удома мене не було якихось десять-п’ятнадцять хвилин. Виходить, грабіжник спостерігав за мною, чекав, коли я вийду. Знав, куди саме я піду. Це, до речі, встановити легко — до тайської крамнички я ходжу майже щоранку. Тамтешній продавець навіть ім’я моє запам’ятав. Мабуть, половина вулиці знає, що я навідуюсь туди щодня і здебільшого о тій самій годині.

Але той, хто побував у моїй кімнаті, знав і про склянку з привидом.

А хто, власне, знав про неї? Насамперед, звичайно, Локвуд із Джорджем. І ГЬллі теж — кілька місяців тому я розповідала їй про череп. Може, Кіпс довідався про неї вночі? Навряд чи з ним я була вкрай обережна. Та й навряд чи він займався б отаким грабіжництвом. Ні, це не Кіпс. Тоді хто ж?

Хто ще міг знати про череп?

Я довго стояла й міркувала про це. А потім вийшла на сходи, забрала свій пакунок із харчами—він був ще теплий. Врешті-решт, чого пропадати свіженьким тайським смаколикам?

Попоївши, я старанно висушила волосся й перевдяглась у робоче вбрання. Моя куртка просякла старим потом і нічним страхом, та кому це, врешті, помітно?

Надягши пояс, я поспіхом перевірила всі його кишеньки. Ні, зараз, серед білого дня, я не збиралась воювати з привидами: пояс мені був потрібен для того, щоб тримати на ньому зброю.

Пристебнувши рапіру, я поглянула в дзеркало й побачила в ньому своє бліде обличчя з блискучими очима. Що тільки робить із людиною крадіжка: де й поділись і моя втома, і вранішні роздуми.

Я вийшла з кімнати, легенько зачинивши за собою двері.

Недалеко на південь від «Крематорію Фіттес» є трикутний брукованиймайданчик, відомий як Клеркенвельський сквер. Тут ростуть високі липи, під якими стоять лави для відпочинку. а з іншого боку тягнеться ряд кав’ярень та крамничок, де продаються бутерброди для працівників крематорію, які приходять сюди пообідати. Біля скверу височить старовинна церква Святого Якова: на її порослому травою дворі колись було кладовище, знищене після навали Примар кількадесят років тому, ще на початку Проблеми. Сонячними днями, коли від димарів крематорію лунав гудок, що сповіщав про обідню перерву, сюди линули чоловіки й жінки в помаранчевій уніформі — попоїсти, перепочити, змити з язика ядучий смак попелу. Оператори печей, кочегари, клерки, хлопці-ггідмітяйли — всі вони линули потоком до свіжого повітря й дерев.

Сюди ж приходили й службовці, що приймали в агентів артефакти. Ось чому цього ранку я вирушила саме до Клер-кенвела.

Сівши на метро, а потім трохи прогулявшись пішки, я потрапила до скверу саме на початку обідньої перерви. Вмостилась на лаву під липами, звідки було видно всі крамнички й кав’ярні, в затінку великого розцяцькованого захисного ліхтаря.

Аж ось пролунав і гудок. Я сиділа й спостерігала за потоком людей. За кілька хвилин тихий сквер заповнився людьми — як струмок, що від весняного снігу перетворюється на бурхливу річку. Людські хвилі налітали на кав’ярні й крамнички, будили своїм гамором голубів, що дрімали по сусідніх дахах, і ті великими зграями злітали вниз підбирати крихти. Невдовзі на лавах уже не залишилося вільних місць. Я ж і надалі нерухомо, терпляче сиділа в затінку ліхтаря.

Перерва добігала кінця, і людські потоки рушили назад. Вітер ганяв газоном обгортки від бутербродів, схожі на привиди немовлят. Я нетерпляче чекала. Прийом артефактів розпочинається вдосвіта, тож і перерва в цих службовців, напевно, пізніше. Зміна в них довга, пообідати будь-що треба, тож той, хто мені потрібен, рано чи пізно мусить прийти.

Аж нарешті, десь тридцять шість хвилин на першу, я побачила знайомого худорлявого юнака, що повільно прямував сюди від Секфорд-стріт. Він ішов у теплій куртці, накинутій поверх уніформи, і в спортивній вовняній шапці, з-під якої вибивалось підстрижене біляве волосся. Руки він глибоко засунув у кишені, а вузькі плечі намагався піднімати якомога вище. Здавалося, що Гарольдові Мейлеру було холодно.

Коли він пройшов повз мене, я підхопилась із лави. Перетнувши сквер, Мейлер зайшов до крамнички, де продавали смажену картоплю, й невдовзі вийшов з неї, несучи в руках великий паперовий пакунок. Не озираючись і ступаючи вже повільніше, він подався назад.

Не чекаючи на нього, я забігла вперед і невдовзі знайшла невеличкий провулок, що відходив від Секфорд-стріт Там було нівроку тісно й страшенно тхнуло сміттям з баків. Я майнула туди і заходилась чекати, аж поки повільні кроки сповістили мене про наближення ГЬрольда Мейлера.

Він ледве-ледве плентався. Та це було навіть добре, бо я встигла як слід підготуватися до нашої зустрічі. Мейлер ішов сонячним боком вулиці, радісно нюхаючи свій пакунок із картоплею, та вже наступної миті опинився в холодному темному провулку, припечатаний моїм коліном до цегляної стіни. Я притисла йому до підборіддя лікоть:

— Привіт, ГЬрольде.

Він якось химерно кавкнув — це могло свідчити хіба що про його переляк. Я трохи послабила лікоть, і він закашляв — судячи з цього кашлю, йому не покращало.

— Люсі! — нарешті прохрипів він. — Що, в біса... що ти робиш?

— Хочу поговорити з тобою, Шрольде.

— А хіба не можна поговорити на роботі? Я спізнююсь. Я мушу повертатись! Моя перерва...

— У мене до тебе лише кілька питань. Особистих. їх найкраще обговорити тут.

— Ти жартуєш, чи що?

— Цього ранку. — провадила я, — хтось украв у мене одну річ. Вдерся до моєї квартири й поцупив склянку з привидом. Більше не взяв нічого — ні грошей, ні інших цінностей. Тільки склянку. Про неї, Герольде, ніхто не знав. Ніхто, крім тебе.

Вираз очей Гкрольда Мейлера став ніби сонним і водночас ухильним. Він озирнувся туди-сюди, ніби шукаючи допомоги. а тоді криво всміхнувся. Його чоло аж виблискувало від поту.

— Не розумію, про що ти кажеш. Нічого я в тебе не крав! Забирайся геть!

— Коли я востаннє була в Клеркенвелі, ти бачив мою склянку з черепом, Гкрольде. Знаю, що бачив. А потім комусь розповів про неї. Кому?

Він засовався, й мені довелося дужче натиснути йому на горло. Можливо, даремно, бо Гарольд знову