Жоель Діккер - Книга Балтиморів

мене. «Іди! Забирайся геть! Там твоя господиня під дверми». Він і не рушив з місця, тож я подалі пожбурив його м’ячика. Він впав у озеро, і Дюк побіг за ним.

Я пішов, щоб хутчій впустити Александру. Ми сіли в кухні, я почав варити каву, а вона глянула у вікно і побачила, що її пес плаває в озері.

— Поглянь, — вигукнула вона, — он і Дюк!

Я зробив здивоване обличчя і підійшов до вікна, щоб констатувати ту надзвичайну подію.

Ми погукали Дюка, і він виліз із води, тримаючи в зубах м’ячик. Александра забрала його в пса.

— Люди що завгодно кидають в озеро, — сказала вона.

Александра пробула в мене добру часину. Коли вже зібралася їхати, я провів її на ґанок. Потім приязно поляскав Дюка по загривку. Затримала на мені свій погляд, аж здалося, ніби вона зараз мене поцілує. Потім відвернулася і пішла.

Я дивився, як вона спускається східцями і прямує до автівки. Ось вона рушила з місця. І тут я помітив чорний міні-вен, що стояв неподалік, а в ньому чоловіка, який уважно стежив за цим усім. Зустрівши мій погляд, він увімкнув двигун. Я мерщій кинувся до нього. Чолов’яга рвонув з місця. Я побіг, намагаючись перехопити авто. Проте воно втекло, а я навіть на номер не глянув.

На той гамір вийшов із хати Лео.

— Усе гаразд, Маркусе? — гукнув він.

— Та тут був якийсь чолов’яга на мінівені, — захекано відказав я. — Підозрілий дуже.

Лео спустився з ґанку і підійшов до мене.

— Чорний вен? — перепитав він.

— Ага.

— Я вже кілька разів бачу його тут. Та я гадав, це хтось із сусідів.

— Хто завгодно, тільки не сусід.

— Гадаєте, вам загрожує небезпека?

— Я… я нічого не знаю, Лео.

Потім я зателефонував до поліції. За кільканадцять хвилин приїхав патруль. Як на лихо, я не міг дати йому жодної зачіпки. Все, що я бачив, то був чорний мінівен. Поліцаї порадили мені телефонувати, щойно я зауважу щось недобре, і пообіцяли кілька разів заглядати сюди вночі.

*

Балтимор

Січень 1994 року

Ватага Ґольдманів завжди складалася з трьох осіб. Проте я так і не зрозумів, чи був я в ній постійним членом, чи, може, існувала вона завдяки союзові Гіллеля й Вуді, а до них уже хтось третій долучався. Того року, коли з’явилася Буенавіста, Скотт почав відігравати у ватазі помітну роль, аж у мене склалося враження, наче він загарбав і їхню приязнь, і місце коло них. Скотт був цікавий хлопчина, на футболі знався як ніхто, і коли я телефонував, брати часто казали: «Ой, якби ти тільки знав, що утнув Скотт сьогодні у школі…»

Я страшенно ревнував до нього: щойно побачивши хлопця, зрозумів, що в ньому є щось надзвичайно привабливе. Та й завдяки тій хворобі всі ставилися до нього дуже ніжно. Найгірше було, коли я уявляв його в тому візку, якого пхають Вуді з Гіллелем, а він сидить у ньому, наче африканський вождь на ношах.

Повернувшись із різдвяних вакацій, він навіть домігся, щоб його взяли до залоги «Садівники Ґольдмани», бо Скунк після лихої пригоди утратив змогу пересуватися.

Усеньку зиму Скунк прибирав сніг коло гаражів і коло будинків своїх клієнтів. То була тяжка фізична праця, тим паче, що сніг падав постійно і все доводилося починати наново.

Якось у суботу вранці Вуді з Гіллелем відкидали сніг коло чийогось гаража, аж приїхав Скунк і заходився репетувати:

— Ану хутчій, гівнюки ви такі! Ви ще й досі тут порпаєтеся?

— Ми робимо, що можемо, пане Скунку, — відказав Гіллель.

— То більше робіть! І мене звати Бунк! Бунк! Не Скунк!

Як частенько бувало, він вимахував перед ними лопатою, наче хотів ударити.

— Мені оце дзвонила пані Балдінґ. Казала, вас минулої суботи не було, то вона ледве з хати вилізла.

— Ми були на вакаціях, — відказав Вуді.

— Начхав я на ваші вакації, гівнюки! Ану ворушіться!

— Ви дарма непокоїтеся, пане Скунку, — устряв Гіллель, — ми будемо старатися.

Бунк аж почервонів.

— Бунк! — заревів він. — МЕНЕ ЗВАТИ БУНК! БУНК! Скільки вже товкти вам треба про це? Бунк, що починається на Б! Як ото… як…

— Як у слові Бунк, еге? — підказав Гіллель.

— Б як Буду-я-проклятий-якщо-не-скручу-тобі-в’язів! — заревів Бунк, а потім раптом повалився додолу. Він зойкав і звивався мов хробак. «Поперек! — лементував він, наче його правцем поставило. — Поперек схопило, щоб його чорти взяли!» Виявляється, сердега Скунк так репетував, що пошкодив собі поперек. Гіллель із Вуді занесли його до хати. Тітонька Аніта вклала старого на дивані у вітальні й обстежила. Певне, йому просто затиснуло нерв. Нічого страшного, потрібно кілька днів спокійно полежати. Вона прописала йому заспокійливі ліки й повезла додому. Дядечко Сол, Гіллель і Вуді подалися за нею автівкою садівника, що стояла на сусідній вуличці. Уклавши Скунка в ліжко, тітонька Аніта з дядечком Солом пішли по ліки, а Вуді та Гіллель лишилися з ним. Вони сіли на краю ліжка, аж із його ока викотилася блискуча сльоза і побігла зморшкою, що розітнула старечу шкіру, яка задубіла від постійної праці надворі. Скунк плакав.

— Ох, не побивайтеся так, пане Скунку, — лагідно сказав Вуді.

— Я втрачу всіх клієнтів. Якщо не зможу працювати, всі вони підуть од мене.

— Не турбуйтеся, пане Скунку. Ми все зробимо.

— Гівнюки ви малі, пообіцяйте мені, що зробите все для моїх клієнтів.

— Обіцяємо вам, малий плаксивий пане Скунку.

Увечері того ж таки дня брати сповістили мені про ту халепу, і я заявив, що готовий приїхати до Балтимора, щоб їм допомогти. Честь Ватаги Ґольдманів була понад усе: ми дали слово, і його треба було дотримуватися.

Та коли я попросив у матінки дозволу прогуляти школу, щоб поїхати до Балтимора повідкидати сніг перед гаражами в Оук-Парку, вона, звісно, мені цього не дозволила. Робочих рук було замало, і Скоттові випала честь поповнити команду садівників Ґольдманів.

Працював він старанно, тож вряди-годи мусив зупинятися, щоб звести дух. Батьки його, Патрик і Джилліана Невілі, непокоїлися, що він там постійно буває. Вони прийшли до Балтиморів і спробували пояснити Вуді з Гіллелем, що треба зважати на Скоттове здоров’я.

Вуді з Гіллелем пообіцяли наглядати за ним. Коли трохи потепліло і треба було здійснювати весняні роботи в