Настя Лайт - Благородство злодюжок, Настя Лайт

- … і тому він завів скриньку зі скаргами, - продовжив думку Пікар, – щоб обмежити живе спілкування до мінімуму.

- Ага, - кивнув Кіар. – А ще хазяїн не любить заводити нові знайомства.

- Угу, - погодився Пікар. – Лета перша, кого він взагалі привів до цього замку. Ну, якщо не брати до уваги його батьків і брата.

- Але рідня не рахується.

- А ви двоє брати? – запитала я. – Просто ви так чудово розумієте одне одного.

- Так, брати, - усміхнувся на всі зуби Кіар.

- У нас різниця всього рік, - підтвердив Пікар.

- І ми дуже добре ладнаємо.

- Нам пощастило отримати разом роботу…

- Ви всі забули, про що йшлося, - Нокс перевернув очі. – Ми ж говорили про хазяїна і чи його бояться. Коротше, Летко, даю загальну думку в двох словах: хазяїн класний. Хапай свій шанс, бо кращого чоловіка тобі не знайти.

Я ледь не вдавилася бубликом. Але нічого, прокашлялась під бурчання кухарів і Матильди та Ноксове обурене: «Ні, а що?!» Тоді я повернулася до місцевого вінгмена, який тут взявся мені особисте життя налагоджувати.

- Не знаю, що ви всі собі придумали, але ми з графом не в таких стосунках. Ми взагалі майже вороги.

- Хай буде що вороги, - миролюбно погодилася Матильда. – Кому пиріжечок? Солодкий! З сиром!

Я взяла пиріжок (мені його просто вклали до рук! у мене не було іншого вибору!) і допила свій чай, в піввуха слухаючи балаканину присутніх про те, як краще приготувати курку на вечерю. Тоді я вибачилась перед присутніми за те, що потурбувала їх, і пішла до дверей. Коли була вже на порозі, раптом дещо згадала:

- А ви не знаєте, чому граф Ноче кульгає? Це якась давня рана?

Челядь задумалась.

- Він кульгати роки два-три тому почав. Неприємна історія. Кажуть, його власна сестра поранила, - почухав потилицю Пікар.

- Ага, ніхто подробиць не знає, але точно відомо, що вона щомісяця людей вбивала, - спохмурнів Кіар.

- Людей? – моя брова сьогодні живе власним життям: вгору й вниз. – А нащо їй люди?

- Кажемо ж, що подробиць ніхто не знає, - суворо сказав Пікар. – Суть в тому, що вона викрадала і вбивала людей. Потім хазяїн про це дізнався і пішов її арештовувати.

- А як повернувся, то з місяць ні з ким не говорив, - зітхнула Матильда. – Ми боялися навіть чай йому в кабінет занести, сидів похмурий такий…

- А пізніше і кульгати почав. Не знаємо вже, чи то леді Лідія йому щось зробила, чи що, але ось так було, - розвів руками шеф.

- Ясно…

То в нього була сестра? Цікаво, як усе було насправді? Гм…

Та що, цей список питань до графа нескінченний?!

- А тут є бібліотека? – спитала я, змінюючи тему. Все одно вони мені більше нічого з цього приводу не скажуть. Єдиний спосіб дізнатися більше – розпитати самого графа. Якщо він захоче говорити, звісно…

- О-о, бібліотека у хазяїна величезна! – усміхнувся у вуса шеф. – Нокс тебе проводить.

- Дякую… за все, - я навіть злегка усміхнулася. Миле товариство. Балакуче і гомінке, але хороше.

- Та немає за що, - махнув рукою Нокс, вже йдучи до дверей. – Все ходімо. Мені ще треба кропу піти нарвати.

Дорогою Нокс говорив. Весь час. Без пауз і перерв. О всесвітня темрява, яка лиха доля кинула мене на пошуки живих?! Сиділа б собі зараз у тиші і спокої в своїх покоях та й горя б не знала. Мені здається, що навіть Сабі так багато не говорить! Все, я офіційно перестаю слухати цього балакуна.

Ось так ми і йшли коридором: Нокс базікав, а я думала про своє і зовсім його не слухала, але раптом…

- Бла-бла-бла. Ось так. Бла-бла-бла, і тобі треба вже думати про вигідне заміжжя, бо… - продовжувало розпинатися хлопчисько.

Мене аж пересмикнуло, а в грудях аж похололо. О темрява, та мені від самої думки про моє гіпотетичне заміжжя аж в погано стає.

- Чекай. Що?

Хлопець не відчув загрози в моєму тихому голосі і продовжив патякати:

- Кажу, що ти вже не дівчинка і тобі вже давно треба думати про те, як краще вийти заміж.

Я зупинилася і повільно повернулася до нахаби, спопеляючи його поглядом. Тоді я тихо-тихо перепитала:

- Що?..

- Та ні, нічого, - Нокс почав відступати. – То я так, про весільні звичаї говорив… про… про традиції цього світу. От.

Я продовжую дивитися на нього своїм фірмовим поглядом василіска.

- То я вже… піду, мабуть. Там, ем, кріп треба, ем, рвати, - і жовтороте хлопчисько, яке мало нахабство вчити мене, як жити, чкурнуло коридором назад.

На щастя, ми підійшли майже до самих дверей бібліотеки, тож довго блукати мені не довелось. Я набрала собі повні руки художніх книг і поплелася шукати свої покої. Ні, тут точно треба дороговкази почепити чи намалювати на підлозі доріжку до моїх покоїв. Я не такий топографічний кретин, як Сабі, але все ж це навіть для мене занадто! Тут всі двері і коридори однакові! Ех, Сабі, мабуть, вже позначила шлях до своїх кімнат, інакше вона точно в новому місці заблукає. Я її знаю. Уявляю, як вона там відривається… Вона не я, тихо сидіти не буде. Бідний брат графа Ноче. Я йому щиро співчуваю.