Сніжана Федорова - На перехресті простору та часу, Сніжана Федорова

     Прокинулися вони, коли сонце вже світило на всі вікна. Вони дружно встали і почали готувати сніданок.

     У кухонній шафі було борошно і крупа, тому кілька днів їм вдавалося цілком зручно жити в будинку, не виходячи на вулицю і нічого не потребуючи.

     За цей час Ліза перетворилася на шикарну білявку.

     - Слухай, весь час, поки я не бачився з тобою, я згадував твій образ, у якому ти була темноволосою дівчиною з таємницею у погляді.

     - Тобі не подобається? - засмутилася дівчина.

     - Навпаки. Тобі і цей колір дуже пасує! Яка ти класна!

     - Ну, дякую за комплімент. А то я вже засмутилася... У будь-якому разі Центр шукатиме двох темноволосих втікачів.

     - А ми вже не такі!

     - А ось мама була б проти. Вона завжди вважає, що важливо залишатися у своєму природному вигляді!

     - Ох, Лізок, ти могла б заперечити, що сучасне життя диктує нові правила.

     - Якби могла з нею поговорити.

     - Так.

     Вони на мить зажурилися. Спілкування з близькими їм поки що не світило.

   Але, спостережливий Андрій з вікна помітив, як увечері сусідка з дому ліворуч пильно вдивлялася у бік їхнього дому.

     - Лізо, сусідка нас розсекретила, я гадаю. Із цим треба щось робити.

    - Що? - стурбовано повернулася до нього дівчина.

  - Може, зранку поспілкуватись з нею треба. Знаєш, як ні в чому, ні бувало. Ти ж теоретично маєш право тут бути.

   - Так, Віктор нас, навіть, із нею знайомив.

   -  Ось. Треба поводитися природно, ніж викликати підозр.

   - Але що, я їй скажу, якщо вона запитає, чому я без дорослих?

   -  А ти вже самостійна людина. Вирішила тут жити, вчитись. Тут же є якісь ВНЗ?

   - Навряд. Скоріше – їхні філії.

   - Та без різниці!

   - Добре. Це буде відмазка для сусідів. А як нам ховатися від Центру в такому разі? І що нам взагалі робити?

  - Чесно, Ліз, я поки що й сам не знаю. Але ми знайдемо вихід. Давай визначимося з найголовнішим. Залишатися тут чи бігти за кордон?

  - Ми ж тільки звідти повернулися?

  - Та я про нормальний закордон кажу. Що Молдова? Нас звідти миттю вивезуть. Це ж колишній Радянський Союз!

  - А куди хочеш утікати? У Швецію, Швейцарію?

  - Було б непогано, - замріяно закотив очі хлопець.

  - Андрію, у нас немає ні грошей, ні паспортів. Немає зв'язків із спецслужбами інших країн. Ми ж не шпигуни якісь. Як ти собі уявляєш цю втечу?

  - Поки що - ніяк.

  - Давай подумаємо, яка наша головна ціль. Заради чого ми тікали?

  - Заради волі! – гаряче вигукнула Ліза.

  - Так. Тільки заради якої? Чим ти збиралася б займатися в житті?

  Втікачі замислились.

  - Взагалі мені подобалося те, чим ми займалися в Центрі. Я б і надалі там працювала.

  - Якби…

  - Якби вони не контролювали нас так і давали свободу вибору в експериментах…

  - І я – про те саме!

  - То чи варто було нам тоді тікати?

  - Думаю, що у будь-якому випадку – варто. Може, вони тепер ставляться до нас по-іншому?

  - А якщо вони нас просто грохнуть?

  - За що? - з жахом запитала Ліза.

  Її зіниці розширилися, очі неприродно округлилися, і вся вона стала такою переляканою, що Андрій пошкодував про свою останню фразу.

  - Просто так, для профілактики, щоб ми нікому нічого не сказали, - постарався він відповісти буденним тоном.

  - А що ми можемо розповісти? У нас же байдуже, жодних результатів не було.

   Андрій знизав плечима. Хто знає, що спаде на думку Говорову чи Ірині? Обидвоє втікачів, звісно, ​​розуміли, що рано чи пізно їх все одно повинні вирахувати. Занепокоєння за життя привело Андрія до висновку у тому, що у разі цього, їм треба продовжувати досліди. Якщо вони досягнуть відчутного результату, то цим зможуть або шантажувати Центр у разі їх виявлення або виторгувати собі життя.

  Тому, нашвидкуруч поснідавши, вони тепер гарячково бралися за тренування. Напевно, їхній завзятості могли б зараз позаздрити члени Олімпійської збірної!

   Будинок вітчима мав досить простору ванну. Тому вони легко поміщалися в ній одночасно. Але, оскільки в них не було помічника, який контролював би весь процес, Андрій остерігався проводити спільні досліди одночасно.

  Щоразу, Ліза та Андрій намагалися досягти того стану, який у них виходив в Центрі. Але, чи заважала домашня обстановка експериментів, чи щось ще, але прогресу не виходило…