Михайло Опанасович Стельмах - Вибрані твори

це добро на станції Жмеринка, вигрузили з чужинського ешелону, привезли додому, нюхають, як тютюн, і не знають, що воно за дивина: чи перець пахучий, чи щось інше. А жінки здогадалися, що то загранична глина, розколотили її водою та й почали підводити призьби. А який із цього толк? На це мастіння, мов навіжені, накинулися свині й почали з деревом обгризати призьби. Але тепер і в нас довідались, що воно за какао, та подивляються на нього зневажливо. І коли хтось вередує з їжею, насмішкувато запитують:

— І що ви будете споживати: какао чи хляки?

А якої тільки олії нема в нас! І соняшникової, і льняної, і конопляної, і з рапсу, і з кользи, і з рижію, і з маку. І така вона, кажуть, корисна, що допомагає навіть тим, у яких чогось не вистачило олії в мізках.

А от краму на ярмарку мало, і він кусається — дуже дорогий. Саморобне полотно тепер заміняє хліборобу крам.

Над дорогою прямо різнокольоровими пагорбами підіймаються горшки, миски, полумиски, глечики, ринви, макітри, і жінки руками вибивають із них передзвін.

— Хіба це горщик?! — вихваляє гончар якійсь мелодиці своє череп'я. — В ньому більше дзвону й приварку, ніж в іншій голові…

— Ось Варвара, що ніч обірвала, а день доточила! — показує маляр жіноцтву молодюсіньку веселооку в стрічках Варвару, що зовсім не схожа на святу.

— Чого ж твоя Варвара в стрічках? — підозріло допитується немолода жінка.

— Бо вона ще не дожила до ваших років, їй теж хочеться подівувати…

— Беріть, чоловіче, дешевше за кадуб.

— Ніяк не можу дешевше, — впирається статечний бондар з вусами Тараса Бульби. Навколо нього, як вояцтво, стоять великі кадуби, бочки, бочата, а в них то зітхає, то посвистує вітрець.

— Чого ж не можете? Чи він родив вас?

— Та ні.

— А може, він із срібла-золота?

— Та ні, — тягне своє бондар.

— То чого ж тремтите над ним?

— Чого? Я в цьому кадубі, чоловіче, сім років ховався від жінки, лише на восьмому дійшли до згоди. Жаль за дешево прощатися, — собі дорожче коштує.

— Га-га-га!..

На худоб'ячій торговиці наша Обмінна не привернула уваги покупців. Прив'язана до саней дядька Трохима, вона, похнюпившись, перетирала сіно і, очевидно, думала про людську невдячність. Купці зневажливо проходили повз її натруджені роки і зупинялися біля тих коней, що мали в очах не горілчаний блиск.

— Довго нам доведеться її водити по ярмарках.

— На всякий товар є купець, — заспокоїв тата дядько Трохим. — Знайдеться і на Обмінну.

— Хоч би за неї десятку дали.

— Може, і десятку дадуть, може, й на дев'яти зійдетесь, та й вісім — гроші, — не журився дядько Трохим. — Головне, щоб свіжа копійка забряжчала. А он і Володимир купців розганяє, — видко, загилив ціну, як за рідну маму. Може, пособити йому?

— Пособляй.

Дядько Трохим підійшов до скупердяги, перекинувся кількома словами і схопився обома руками за голову. Дядько Володимир хекнув, подумав, махнув рукою: мовляв, де моє не пропадало. Тоді дядько Трохим втиснувся в гурт і витягнув звідти дядька Миколу, той підступив до корови, зміряв її лукавим оком і заговорив, як у цимбали заграв:

— Чуєте, люди добрі! Продається корова — не корова, а диво! Має вона чотири дійки, два роги, один хвіст — і все доїться! В дійках — молоко, роги збирають масло, а хвіст — жир.

Покупці одразу посунули до корови дядька Володимира, і навкруг нього зчинився регіт.

До нас молодцювато підійшов дядько Трохим.

— То продасть Володимир корову? — запитав його батько.

— Тепер продасть, якщо не передумає: Микола так її розхвалить, що й Володимир повірить йому.

Незабаром дядька Трохима, тата і маму добрі люди покликали запити могорич.

— Як же ми всі підемо? — завагалася мати.

— Чого ви, Ганю, журитесь? — знизав плечима дядько Трохим. — Залишимо тут Михайлика, і хай править за коняку всі дванадцять карбованців. Хіба ж ми надовго? Ти ж, хлопче, не продешеви! — блиснув на мене веселими золотими перснями і подався з батьками на могорич.

Коли вони загубились у людській коловерті, я хотів було на хвильку од скочити до кобзаря Демка, голос якого долітав з другого кінця ярмарку. Та в цей час коло саней, наче вкопаний, зупинився цибатий, у високій шапці селянин. Він здивовано дмухнув на свої вуса, відділив од них два прокурених віхтики, потім обережно обійшов навколо Обмінної, хмикнув і запитав мене:

— Вона ще жива?

Такої насмішки тато не вигадав би. Я сердито зиркнув на просмішника й одвернувся. А покупець погладив коняку, провів рукою по її голові, і — диво — Обмінна не вишкірилась, а стиха заіржала.

— Таки жива! — ще більше здивувався дядько. На його прив'ялих щоках і під його вже роздвоєними вусами ворухнулася усмішка.

Хотілося мені спересердя щось відрізати йому, та якось стримався.

— Хлопче, а скільки цей одер править? — хитруватенько подивився на мене купець.

— А нащо він вам?

— Та думаю поставити його в рамку і любуватися.

— Оце ж і ми робили.

Покупець засміявся і знову запитав:

— То яку він ціну править?

— Дванадцять карбованців.

— То чого так дешево правиш? Чому не всі двадцять?

— Це вже тата спитайте.

— А де ж він?

— Десь на ярмарку, — пожаліснів мій голос. Я догадався, що переді мною стоїть справжній купець, — Дядьку, ви думаєте купити її?

— Таки думаю. Або що?

— Я не радив би вам цього робити.

— Що-що?! — витріщився на мене цибань, відстовбурчив губи на піваршина від зубів, а потім розреготався. — Оце наскочив на продавця! Такого ще не зустрічав на своєму віку! Кумедія, та й годі!..

Йому це була комедія, а мені — горе.

— Чого ж ти не радиш купувати? — аж нависає наді мною покупець.

Я оглянувся. Навколо ворушився, гудів, бив у шкарубкі долоні, сміявся і видзвонював ярмарок, — йому байдуже було до моєї тривоги й смутку.

— То чого ти не радиш мені бути вашим сватом? — нетерпеливиться цибаневі. — Скажеш чисту правду — куплю бублика.

— Не треба мені вашого бублика.

— Коли такий пишний, то як хочеш. Говори, що маєш казати.

— Ви ж татові не скажете?

— Нащо мені на спільника наговорювати? — правдиво