Олександр Боргардт - Аналітична історія України

Нью-йоркський адвокат Марк Лейн звернув уваги на те, що убивць, отих психічно незрівноважених одинаків – мало бути принаймні двоє, та діяти вони мали з погодженістю хронометра: один (Освальд) стріляв з 6 поверху книжкового складу обік вулиці, а другий від віадукту залізничної колії, під який прямувало авто президента. До нього приєднався такий собі Томас Бьюкенен, що виклав свої міркування в паризькому тиждневику «Ль’Експресс».

Він підтримував версію про змову та котив бочку на техаських нафтових магнатів, фінансову еліту Далласу, без дозволу якої не можна було ні обрати губернатора, ні найняти двірника. Ясна річ, реабілітувати подібну потолоч, кримінальну не в тому, так в іншому, – було би цілком недоречне. Але, дозволимо собі зауважити, що не відмічено якихось їх чвар з федеральною адміністрацією перед тим, як і вигід, що вони мали здобути зі смертю президента потім, отже…

Бьюкенен приписує їм бажання перенести ділове серце США з Нью-Йоркського Волл стріт до Далласу, але то вже взагалі якась фантастика: таке щось можна робити в СССР, але не в США; там це робить саме життя, а бодай не президент; або ще хтось.

Підняв був нове розслідування справи й прокурор Нью Орлеану Джім Гаррісон, три роки потім. Він теж засвідчив не абияк важливу обставину. Він незаперечно довів, що йому в розслідуванні всіляко перешкоджали американські спецслужби, що навіть підсилали йому лжесвідків.

Відкрив він у справі й кубинський слід, але… емігрантський. Бо, бачите, вони хотіли вбити свого Фіделя, а от Кеннеді – їм цього не дозволив. От вони й розсердилися на нього, так так, що з пересердя й убили. Така їх типово гек-фінівська простота та безпосередність, зауважимо це, здатна навіть поставити під сумнів і те позитивне, чого зміг добитися Гаррісон.

А все це разом викривало й причетність до справи урядових кіл адміністрації президента Ліндона Джонсона. Бо, що ж тут поробиш, мовчання, як до нього ніхто не примушує – є знаком згоди.

Але, скаже кожний, були ж у США і наступні уряди, інших президентів, то чому ж вони не лише не спричинилися до розкриття справи (а минуло ж мало не 40 років!), а й навпаки – робили все для того, аби вона так і полишилася не розкритою? Не були зацікавлені демократи? – добре, а що ж – республіканці? Бо, зверніть увагу – тихо проминув її в часи свого президентства навіть лицар без вади – Рональд Рейган, невтомний борець проти Імперії Зла.

Таке щось буває лише за умови, що таке розкриття таємниці могло би стряснути не тільки країною, але мало не цілим світом.

Так, хто ж вони були, убивці президента Кеннеді?

* * *

Але, всьому цьому передувала Кубинська криза та варто спочатку придивитись – на якому політичному тлі все відбувалося.

Головний аґресор світу Совєцький Союз, який примудрився єдиним із усіх імперіалістів-учасників придбати які-неякі територіальні здобутки – тоді щосили розгортав гонитву озброєнь – головне стратеґічних, запустивши 4.10.1957 першого штучного супутника та спустивши на воду 12.04.1959 атомоход «Лєнін».

Потім 4.10.1959 фотографується зворотній бік Місяця («наші ракети – лучшіє в міре!»), а кульмінацією космічного дійства стає запуск у космос совєцького майора Ю. Гагаріна 12.04.1961. Зеніт усіх совєцьких космічних проектів; а разом і початок їх швидкого занепаду. А президент Дж. Кеннеді тим часом обіцяє, що США висадять людину на Місяць іще до кінця десятиріччя; як і сталося. Для Москви цей виноград назавжди полишиться зеленим, хоч вони й навряд чи належно зрозуміють усю глибину своєї поразки.

Тим часом, діє й друга сторона. Президент США Двайт Айзенгауер 17.07.1959 проголошує заснування щорічного «Тижня пораблених націй», а серед них є й ворог № 1 в очах Москви – українська. Тема є актуальною, тема підхоплюється іншими та на черговій сесії Ґенеральної Асамблеї ООН 1960 – прем’єр Канади Джон Діффенбейкер гостро засуджує московський колоніалізм. Повторюючи та підсилюючи свої звинувачення 22.11.1961 на конференції в Торонто. Все це – не марно, бо восени 1959 на Закарпатті проходять широкомасштабні військові маневри. Преса Заходу роз’яснює та заспокоює, що це не підготовка совєцького наступу на рештки Європи, ні. Це, мовляв, справа внутрішня. Під видом маневрів – масштабна каральна операція проти залишків українського національно-визвольного руху. А таке нікому в Європі, бачите, не загрожує.

Влітку ж – 1.06.1962 Хрущов підвищує ціни на м’ясні вироби та м’ясо, чим викликає соціальний вибух, – в одному невеличкому Новочеркаську – відразу пів тисячі жертв.

Але, – Хрущов тут – Хрущов там. Восени 1962 він провокує ще й Кубинську кризу: домовляється з не менш войовничим Фіделем. Цей дозволяє Хрущову встановити на Кубі совєцькі балістичні ракети, націлені на весь густо заселений схід США. А тим перетворивши Кубу на мішень для відповідного удару (а може – й превентивного, чому ні?). На неї вистачило б і трійки атомових бомб, щоб не полишити нічого.

Американські розвідувальні літаки П-2 негайно все це фотографують в деталях та виникає гучний скандал в ООН, з наступною блокадою Куби 22.10–21.11.1962 та під тиском світової громадськості совєти вимушені вже 28.10.1962 забрати свої ракети назад, за море.

Якщо Хрущов і дійсно прагнув перевершити великого провокатора Сталіна, що так його принижував, то це повністю вдалося. Бо то була чиста авантюра з тими ракетами, провокація від початку і до кінця, брудний шантаж. Та могла дорого обійтися ініціаторам; власне – їх народам, долею яких вони свідомо грали.

Бо, не тим було реальне співвідношення сил.

По отриманні відомостей розвідки з Куби командуючий стратеґічними повітряними силами США (а ним був на той час відомий ґенерал Кертіс Лімей) зібрав за кілька днів на старт армаду з 700 важких стратосферних бомбардувальників В-52, навантажену атомовою зброєю. Кожен із них був здатний обернути на попіл мільйонне місто, а совєцькі засоби протиповітряної оборони були безсилі проти них. Та якби «наш Нікіта Сєргєєвіч» своєчасно не підібгав хвоста та не забрався геть з Куби – Совєцького Союзу могло би не бути вже 50 років тому. Це було чи не єдине його розумне рішення, але – яке ж…

Потім гучно провалюється совєцький всесвітній фестиваль молоді в Гельсінкі, проти нього не вшухають демонстрації вільної фінської молоді, фестиваль демонстративно покидають делегації країн Третього світу, на яких робить ставку СССР: Дагомеї, Нігерії, Сенегалу, Уганди, Цейлону…

А останню крапку на політичній кар’єрі Н. Хрущова ставить політичний процес над убивцею С. Бандери – Богданом Сташінськім в Карлсруе 8–10.10.1962. Весь кінець 1962 та початок 1963 – то хвилі народних протестних демонстрацій мало не по