Джордж Мартін - Борва мечів

Зимосічі.» Вітер смикав і кусав за боки; Джонові так паморочилося у голові, що він боявся, аби його не здмухнуло зі Стіни.

— Ваша милість забувають, — мовив він нарешті. — Адже я Сніговій, не Старк.

— Це ти дещо забуваєш, — відповів король Станіс.

Мелісандра поклала на Джонове плече свою теплу руку.

— Король, Джоне Сніговію, може одним рухом пера прибрати пляму байстрюцької ганьби з твого імені.

Байстрюцької ганьби… саме з його байстрюцького родоводу без спадку та долі кпинив пан Алісер Терен, коли кликав його Снігом-воєводою. Прізвисько швидко підхопили братчики — одні з любові, інші задля образи. Але ось замість глузливого титулу раптом у вухах Джона залунав справжній. І залунав зовсім інакше.

— Так, — вагаючись, вимовив він, — королі раніше узаконювали байстрюків, але… навіть попри те я лишаюся присяжним братчиком Нічної Варти. Я став на коліна перед серце-деревом, я присягнувся не володіти землею і не ставати батьком дітям.

— Джоне… — Мелісандра підійшла так близько, що він відчував тепло її подиху. — Єдиним істинним богом є Ра-Гльор. Обітниця, складена перед деревом, важить не більше, ніж обітниця, складена, приміром, перед твоїми чобітьми. Відкрий своє серце і дозволь Господові увійти в нього. Спали оберіг-дерева і прийми Зимосіч у дарунок від Господа Світла.

Коли Джон був іще зовсім малим — замалим, аби розуміти, що таке байстрюк — йому іноді снилося, що одного дня він стане князем на Зимосічі. Опісля, коли він трохи підріс, то соромився тих снів. Зимосіч мала перейти до Робба та його синів, або до Брана чи Рікона, якщо Роббові трапиться померти бездітним. За ними йшли спадкові права Санси та Ар’ї. Бачити інше навіть уві сні здавалося Джонові виявом невірності, зрадою в серці, побажанням смерті найріднішим людям. «Я ніколи цього не хотів» — думав він, стоячи перед синьооким королем та червоною жінкою. «Я любив Робба, любив їх усіх… ніколи не бажав їм жодного лиха. Але ж лихо сталося, і на світі з усіх лишився тільки я.» Він міг сказати одне слово — і стати Джоном Старком, і лишити в минулому Джона Сніговія. Лишень принести обітницю вірності цьому королю і отримати у володіння Зимосіч. Лишень…

…знову порушити обітниці, складені у Нічній Варті.

«І цього разу вже не прикидатися.»

А ще… аби отримати під свою руку батьків замок, він мав відвернутися від батькових богів.

Король Станіс знову витріщався кудись на північ, а на плечах його ворушилося важке золоте корзно.

— Може статися, я у тобі помиляюся, Джоне Сніговію. Ми обидва знаємо, що кажуть про байстрюків. Може, тобі бракує батькової честі або братового хисту в битві. Але саме ти — та зброя, яку мені дав Господь. Я знайшов тебе тут, як ти знайшов поклад драконоскла коло Кулаку Першолюдей. І я маю намір скористатися знахідкою. Навіть сам Азор Ахай не виграв свою війну самотужки. Я вбив із тисячу дичаків, ще стільки ж полонив, а решту розігнав. Та ми знаємо, що вони повернуться. Мелісандра бачила це у вогні. Отой Тормунд Громовий Кулак, напевне, вже зараз намагається зібрати їх докупи та мудрує новий напад. Але що більше ми скривавимо один одного, то слабшими постанемо перед лицем справжнього ворога.

Раніше Джон уже й сам дійшов того самого висновку.

— Ваша милість кажуть слушно.

Йому стало дуже цікаво, до чого править король.

— Поки твої братчики сварилися за місце нового очільника, я говорив із Мансом Розбишакою. — Станіс люто скреготнув зубами. — О, то впертий чолов’яга! І гоноровитий. Він не лишив мені вибору, крім віддати його вогню. Але ж ми маємо й інших бранців — серед них є ватажки. Такий собі Князь-над-Кістками, декілька старійшин родів, новий магнар теннів. Твої братчики це не схвалять, і панство твого батька теж, але я хочу пустити дичаків крізь Стіну… та лише тих, які присягнуться мені у вірності, пообіцяють берегти королівський мир і дотримуватися королівських законів, а ще приймуть Господа Світла собі за бога. Навіть велетнів, якщо їхні волохаті коліна здатні згинатися. Я оселю їх у Дарунку, щойно зможу видурити його в вашого нового князя-воєводи. Коли здіймуться холодні віхоли, ми врятуємося або загинемо разом. Час нам укласти союз проти спільного ворога.

Станіс поглянув на Джона.

— Ти згоден зі мною?

— Пан батько мріяли знову заселити Дарунок, — визнав Джон. — Балакали про те з дядьком Бендженом.

«Щоправда, батько й не думав заселяти його дичаками… але ж і не ходив походом разом із ними.» Себе Джон не дурив — з вільного народу мали вийти непокірні піддані та небезпечні сусіди. І все ж вибір між рудою шапкою Ігриттиного волосся та холодними синіми очима упирів не здавався йому важким.

— Так, я згоден.

— І добре, — мовив король Станіс, — адже найвірніший спосіб скріпити новий союз — це шлюб. Я маю намір одружити мого вірного господаря зимосіцького з тією дичацькою принцесою.

Напевне, Джон надто довго пробув серед вільного народу, бо не зміг стримати сміху.

— Перепрошую вашу милість, — мовив він, — та якщо ви сподіваєтеся просто віддати мені Валу, ба навіть полонену… то погано знаєтеся на звичаях дичацьких жінок. Хай кому випаде щастя з нею одружитися, неборака не зрадіє — бо муситиме силоміць красти наречену крізь вікно башти, ще й погрожувати зброєю.

— Хай кому? — зміряв його Станіс пильним поглядом. — Тобто ти сам не бажаєш узяти її собі за дружину? Попереджаю: вона є ціною, яку ти мусиш заплатити за ім’я та замок свого батька. Цей шлюб є конче необхідним, аби скріпити вірність наших нових підданих. Ти хочеш відмовити мені, Джоне Сніговію?

— Ні! — відповів Джон. Можливо, занадто похапливо. Але йшлося про Зимосіч у подарунок від короля… такими подарунками не легковажать. — Тобто… усе це дуже несподівано. Можу я прохати вашу милість про час на роздуми?

— Гаразд, роздумуй. Але не надто довго. Я не дуже терпляча людина, про що скоро дізнаються твої чорні брати.

Станіс поклав на Джонове плече кощаву змарнілу руку.

— Не кажи нікому про сю розмову. Жодній живій душі. Коли надумаєш — повернися, стань на коліно, поклади меча мені до ніг, присягнися вірною службою. І підведися на ноги Джоном Старком, князем на Зимосічі.

Тиріон XI

Почувши рух і гомін крізь товсті дерев’яні двері келії, Тиріон Ланістер приготувався до смерті.

«Давно вже час» — подумав він.