Джордж Мартін - Борва мечів

— Він заважкий! — поскаржився юний староградець.

— Якби не був важкий, то не спиняв би мечі, — відповів Джон. — Підіймай, не лінькуй.

І ступив крок уперед, завдаючи удару. Шовкун підсмикнув щита догори саме вчасно, щоб упіймати лезо на край, і у відповідь загилив власним клинком Джонові по ребрах.

— Годяще! — мовив Джон, відчувши силу удару на власному щиті. — Добре влучив! Але ти маєш вкладатися в удар. Доклади до меча ваги тіла, і завдаси більшої шкоди, ніж самою лише рукою. Спробуймо ще. Нападай на мене, тисни! Але щита тримай високо, бо як вдарю в довбешку, то аж задзвенить…

Раптом Шовкун ступив крок назад і підняв забороло.

— Джоне, — вимовив він занепокоєно.

Коли Джон обернувся, то побачив її просто ззаду, в оточенні півдесятку королевиних людей. «Не диво, що у дворі ущухли всі розмови.» Він уже бачив Мелісандру при ніч-ватрі або тут чи там у замку, але ніколи ще так близько. «Вона дуже вродлива» — майнула в нього думка… та її червоні очі навівали і якусь глуху тривогу.

— Вітаю ясну пані.

— Король бажає говорити з тобою, Джоне Сніговію.

Джон устромив навчального меча у землю.

— Чи не дозволите перевдягнутися? У цьому вигляді я не гідний постати перед королем.

— Ми почекаємо нагорі Стіни, — мовила Мелісандра.

«Ми» — почув Джон, — «не він, не король. Саме так мені й казали. Справжня королева тут вона, а не та, яку лишили у Східній Варті.»

Він розвісив кольчугу і бляхи у зброярні, повернувся до власної келії, скинув просяклий потом одяг, нап’яв свіжий чорний стрій. У кліті буде холодно і вітристо — це Джон знав напевне, а нагорі, на льоді, ще холодніше і вітристіше. Тому він узяв важкого теплого кобеняка з каптуром. Останнім Джон підхопив Пазура і закинув меча-байстрюка за спину.

Мелісандра чекала на нього біля підніжжя Стіни. Королевиних людей вона відіслала геть.

— Чого їхня милість бажають від мене? — запитав Джон, заходячи до кліті.

— Усього, що ти можеш дати йому, Джоне Сніговію. Він-бо є король.

Джон зачинив двері й смикнув за мотузку дзвона. Запрацював коливорот, кліть поїхала догори. День був яскравий, Стіна плакала, довгі пальці води стікали її поверхнею, виблискуючи на сонці. У тісняві залізної кліті Джон гостро відчував сусідство червоної жінки. «Навіть пахне вона якось… червоно.» Пахощі Мелісандри нагадали йому про кузню Мікена, про запах розжареного червоного заліза. То були пахощі диму та крові. «Поцілована вогнем» — мовив він подумки і згадав Ігритту. Вітер підхопив довгі червоні шати Мелісандри і заплескотів ними по ногах Джона, що стояв зовсім поруч.

— Вам не холодно, ласкава пані? — запитав він.

Вона засміялася.

— Мені не буває холодно. — Рубін на її шиї, здавалося, миготів у лад із серцем. — Бо у мені, Джоне Сніговію, живе вогонь Господа. Ось, спробуй-но.

Вона поклала його руку собі на щоку і трохи потримала, щоб він відчув її тепло.

— Отаке на дотик саме життя, — мовила вона. — Холодна лише смерть.

Вони знайшли Станіса Баратеона самого на краю Стіни; здавалося, він поринув у тяжкі роздуми над полем, де виграв свою битву, і великою зеленою пущею далі на північ. Одягнений король був у такі самі чорні штани, каптан і чоботи, які міг би мати на собі братчик Нічної Варти. Вирізняло його лише королівське корзно: важке, золототкане, облямоване чорним хутром і застібнуте пряжкою в подобі палаючого серця.

— Я привела до вашої милості Байстрюка Зимосіцького, — звернулася до нього Мелісандра.

Станіс обернувся і роздивився уважними очима — глибокими синіми озерами під важким лобом. Запалі щоки та міцна щелепа були вкриті коротко підрізаною синясто-чорною бородою, що не ховала змарнілості обличчя. Зуби короля були міцно стиснені, так само напруженими здавалися шия та плечі. Правицю Станіс стиснув у кулак. Джон мимоволі пригадав сказане колись Доналом Нойє про братів Баратеонів: «Роберт був викуваний зі справжньої сталі, а Станіс — із чорного чавуну, твердого, але крихкого. Він зламається, але не зігнеться.» Джон став на коліно, питаючи себе з тривогою, чого цьому крихкому королю від нього треба.

— Підведися. Я багато чув про тебе, пане Снігу-воєводо.

— Перепрошую вашу ясну милість… та який з мене пан, іще й воєвода? Ви, напевне, чули плітки, що я перебіжчик і боягуз. Що я вбив свого присяжного брата Кворина Піврукого, аби врятувати собі життя в дичаків. Що я супроводив Манса Розбишаку в поході й узяв собі дичацьку жінку.

— Так, я чув. І багато іншого теж. Ти варг, казали мені, ще й перевертень, що гуляє ночами у вовчій шкурі. — Посмішка короля Станіса була важка і сувора. — Скажи мені сам, що з цього правда.

— Я мав лютововка на ймення Привид. Я лишив його позаду, коли видирався Стіною коло Сірого Сторожа, і відтоді не бачив. Приєднатися до дичаків мені наказав Кворин Піврукий. Він знав, що мене змусять убити його задля доказу моїх намірів, і звелів робити усе, чого від мене вимагатимуть. Ту жінку звали Ігриттою, і я порушив з нею обітниці, але присягаюся перед вами іменем мого батька, що ніколи щиро не перебігав до ворога.

— Я тобі вірю, — відповів король.

Джон здригнувся.

— Чому?

Станіс пирхнув.

— Бо знаю Яноса Слинта! І Неда Старка теж знав. Твій батько не був мені другом, але лише найгірший бовдур насмілився б піддати сумніву його честь або чесність. А ти дуже схожий на нього. — Станіс мав чималий зріст і вивищувався над Джоном, але був такий кощавий та змарнілий, що виглядав десятьма роками старшим за свій вік. — Я знаю більше, ніж ти гадаєш, Джоне Сніговію. Я знаю, що саме ти знайшов того кинджала з драконоскла, яким син Рандила Тарлі убив Іншого.

— Його знайшов Привид. Клинок було загорнуто у кобеняка розвідника і поховано неподалік Кулаку Першолюдей. Там була й інша зброя… вістря для списів, площики для стріл, усе з драконоскла.

— Я знаю, що ти втримав браму в цьому замку, — мовив король Станіс. — Якби не втримав, то я б спізнився.

— Браму втримав Донал Нойє. Він загинув унизу, в проході, у битві проти короля велетнів.

Станіс болісно скривив обличчя.

— Нойє скував мені мого першого меча. А Робертові — келепа. Якби Донал лишився живий, то став би кращим очільником вашого