Робін Хобб - Учень убивці

Не вірю, — сказав, але уже не так упевнено. — Він ніколи не давав мені зрозуміти, що дбає про мене.

Чейд обернувся. Його червоні очі стали старішими та ямкуватішими.

— Якби ти знав, що він дбає про тебе, інші б теж дізналися. Коли станеш дорослим, то зрозумієш, чого йому це вартувало — не бачити тебе, аби вберегти та відвести твоїх ворогів від тебе.

— Ну тепер я не «пізнаю його» до кінця своїх днів, — похмуро сказав я.

Чейд зітхнув.

— Якби тебе визнали як спадкоємця, то ти прожив би набагато менше, — Чейд замовк, а потім обережно запитав: — Хлопчику, що б ти хотів про нього дізнатися?

— Все. Але звідки ти знаєш?

Чим терплячішим ставав Чейд, тим більше я набирався сміливості.

— Я знав його все життя. Я… часто працював з ним. Як кажуть, пліч-о-пліч.

— А ким ти був? Плечем чи рукою?

Хоч я й грубив Чейду, він навіть не розгнівався.

— Рукою, — після коротких роздумів відповів він. — Невидимою рукою в оксамитовій рукавичці дипломатії.

— Тобто? — з цікавістю запитав я.

— Можна зробити деякі речі. — Чейд прокашлявся. — Може трапитися те, що полегшить завдання дипломатів чи змусить іншу сторону охочіше вступати у перемовини. Всяке може статися…

Всередині щось перевернулося. Переді мною раптом з’явилася справжня сутність речей, як марево. Чейд і моє майбутнє були їхнім втіленням.

— Тобто якщо хтось помре, то його спадкоємець буде більш гнучким через це. Він скоріше піде нам на поступки через страх чи…

— Молодець. Так.

У мене по спині пробігли мурашки, оскільки все тепер стало на свої місця. Всі уроки й ретельні вказівки та їхні наслідки. Я почав уставати, але Чейд раптом схопив мене за плече.

— Або ж людина може прожити на два чи п’ять років довше і вести перемовини мудріше й терплячіше через свій вік. Або можна вилікувати дитину від задушливого кашлю, і мати з радістю зрозуміє, що якась пропозиція вигідна обом сторонам. Ця рука не завжди несе смерть, хлопче, не завжди.

— Але часто.

— Я ніколи не брехав тобі про це.

У голосі Чейда я почув те, чого до цього не чув ні разу: намагання прикритись і біль. Але юність жорстока.

— Не думаю, що я хочу цього вчитися. Гадаю, я піду до Шрюда й попрошу знайти якогось іншого вбивцю.

— Вирішувати тобі. Але нині я тобі не радив би.

Його спокій спантеличив мене.

— Чому?

— Оскільки це перекреслить все, що Чівелрі зробив для тебе. Це приверне до тебе увагу, а зараз це небажано, — він говорив повільно, оскільки його слова були обтяжені правдою.

— Чому? — прошепотів я, не усвідомлюючи почутого.

— Бо хтось захоче поставити крапку в історії з Чівелрі. А найкращий спосіб це зробити — прибрати тебе. За тобою спостерігатимуть, за тим, як ти відреагував на смерть батька: чи не виникають у тебе якісь думки? Що тебе непокоїть? А раптом ти станеш такою ж проблемою, як і він.

— Що?

— Хлопчику, — сказав він і пригорнув до себе. Вперше в його голосі я відчув занепокоєність. — Час тобі теж побути обережним і не висовуватися. Я розумію, чому Барріч постриг тебе, але, чесно кажучи, краще б він цього не робив. Краще б ніхто не нагадував про те, що ти син Чівелрі. Ти ще такий малий… але послухай мене. Наразі живи, як до цього. Почекай шість місяців або рік, потім вирішиш. Але зараз…

— Від чого помер мій батько?

Чейд уважно подивився на мене.

— Він упав з коня. Невже ти нічого не чув?

— Так. А ще я чув, як Барріч облаяв того чоловіка і сказав, що Чівелрі не падав з коня і той його не скидав.

— Баррічу слід висловлюватись обачніше.

— Тоді чому помер мій батько?

— Не знаю. Але, як і Барріч, я не вірю, що він упав з коня.

Я сів на підлогу біля його голих кістлявих ніг і дивився у вогонь.

— Мене вони теж уб’ють?

Він довго мовчав.

— Не знаю. Я з цим нічого не можу зробити. Гадаю, їм варто спочатку переконати короля Шрюда в тому, що це необхідно. Якщо вони це зроблять, я знатиму.

— Отже, ти думаєш, що всі мої вороги тут, у замку?

— Так.

Чейд довго чекав, але я не хотів нічого запитувати. Все ж він дав мені відповідь.

— Я нічого не знав про це і ніяким чином до цього не причетний. Мені навіть нічого не сказали напевне, бо знали, що я не просто відмовлюся, а, навпаки, зроблю так, щоб цього ніколи не трапилося.

— Ох, — мені полегшало. Але завдяки Чейду я вже знав, як думають тут, при дворі. — Тоді вони не звертатимуться до тебе, якщо захочуть мене вбити. Боятимуться, що ти мене попередиш.

Чейд узяв мене за підборіддя й повернув обличчя до себе. Я подивився йому в очі.

— Смерть твого батька і є попередженням. Фітце, ти бастард. А це завжди ризиковано, бо бастард — це дуже вразлива фігура, яка всім заважає, окрім випадку, коли бастард потрібен для їхньої ж безпеки. За останні кілька років я тебе дечому навчив. Але сьогоднішній урок найважливіший. Тому запам’ятай його. Якщо ти щось зробиш і виявишся їм непотрібний, то тебе вб’ють.

Я подивився на нього, широко розплющивши очі.

— Я їм не потрібен зараз.

— Невже? Я старію. Ти молодий і гнучкий. У тебе є королівська порода. Поки ти не проявлятимеш зайвих амбіцій, то все буде добре. — Чейд зробив паузу і твердо сказав: — Ми всі люди короля, хлопче, і тільки його. Можливо, ти над цим не задумувався. Ніхто не знає, чим я займаюся, і більшість уже забула, хто я є і ким був. А король знає.

Я ретельно обмірковував це.

— Тоді… ти сказав, що мої вороги в замку. Але якщо ти ні при чому, то винний не король, а… королева! — вигукнув я, раптом упевнившись у своїй правоті.

Погляд Чейда приховував його думку.

— Це небезпечне припущення. А ще небезпечніше щось робити.

— Чому?

Чейд зітхнув.

— Коли ти прив’язуєшся до якоїсь думки і гадаєш, що то правда, ти закриваєш для себе інші можливості. Подумай над ними, хлопче. Можливо, це просто випадковість. Можливо, Чівелрі вбив хтось,