Олександр Дюма - Королева Марго, Олександр Дюма

class="p1">Швидким рухом Карл IX підійшов чи, краще сказати, підскочив до вікна і, тягнучи за собою зятя, який відчував чимраз більший страх, показав йому жахливі тіні вбивць, які на палубі човна різали або топили в річці жертви, що їх підводили до них щохвилини.

— Але ж, бога ради, — скрикнув увесь блідий Генріх, — що коїться цієї ночі?

— Цієї ночі, пане, — сказав Карл IX, — мене звільняють від гугенотів. Ви бачите там, над готелем Бурбонів, дим і полум’я? — Це дим і полум’я від будинку адмірала. Ви бачите труп, що його добрі католики тягнуть на подертому сіннику? Це труп адміралового зятя, труп вашого друга Теліньї.

— О! Що значить усе це? — скрикнув король Наварський, даремне шукаючи у себе при боці ручки кинджала і тремтячи від ганьби та гніву, бо почував, що з нього глузують і разом загрожують йому.

— Це значить, — скажено крикнув Карл IX, страшно бліднучи, — це значить, що я не хочу гугенотів навколо себе, чуєте ви, Генріх? Я король? Я володар?

— Але, ваша величність...

— Моя величність б’є і ріже зараз все не католицьке; я так бажаю. Ви католик? — крикнув Карл, гнів якого зростав невпинно, як страшний приплив на морі.

— Сір, — сказав Генріх, — пригадайте ваші власні слова: „Що мені до віри того, хто добре служить!“

— Ха-ха-ха! — скрикнув Карл з диким реготом. — Пригадати власні мої слова, Генріх! Verba volant[33], як каже сестра моя Марго. А всі ці, подивіться, — додав він, показуючи на місто, — всі ці не добре служили мені? Не були відважні в бою, мудрі в нараді, завжди віддані? Усі були корисні піддані, — але вони гугеноти, а я хочу тільки католиків.

Генріх не відповів.

— Ну, зрозумійте ж мене, Анріо!

— Я зрозумів, сір.

— Отже?

— Отже, сір, я не бачу, чому король Наварський мусить зробити те, чого не зробили стільки дворян і людей простих. Бо коли всі ці бідолахи вмерли, то вмерли вони тому, що їм запропонували те, що ваша величність пропонуєте мені, і вони зреклись, як зрікаюсь я.

Карл ухопив молодого чоловіка за руку і, вп’явшись в нього поглядом, що, поволі розпаляючись, став з тьмяного дико сяючим, сказав:

— А, ти думаєш, я брав на себе труд пропонувати месу тим, кого там убивають?

— Сір, — сказав Генріх, звільняючи руку, — ви вмрете в вірі батьків ваших?

— Так, богом присягаюсь! А ти?

— І я теж, сір, — відповів Генріх.

Карл люто заричав і тремтячою рукою вхопив аркебузу, що лежала на столі.

Генріх, притулившись до стінної оббивки, з потом смертельної тоски на чолі, але з спокійним виглядом, завдяки тій владі, яку він мав над собою, стежив за всіми рухами страшного монарха з оцепенінням птаха, зачарованого поглядом змії.

Карл наготовив аркебузу і, в шаленій лютості тупаючи ногою, крикнув, засліплюючи Генріха лиском фатальної зброї:

— Приймаєш месу?

Генріх не відповів нічого.

Карл IX вигукнув прокльон, найстрашніший, який будь-коли вимовляли уста людини, і з блідого, яким був досі, став майже синім.

— Смерть, меса або Бастилія! — крикнув він, націлюючись у короля Наварського.

— О, сір, — скрикнув Генріх, — невже ви вб’єте мене, вашого зятя?

Генріх з незрівняною спритністю розуму, що була однією з наймогутніших здібностей його душевної організації, уникнув відповіді, якої вимагав від нього Карл IX, бо нема сумніву, що коли б відповідь була негативна, Генріх мусив би загинути.

Після останніх нападів люті безпосередньо настає реакція, — отже, Карл IX не звернувся знову до принца Наварського з своїм запитанням, а по хвилині вагання, під час якого з грудей його виривався глухий рик, повернувся до відчиненого вікна і націлився в якогось чоловіка, що пробігав набережною.

— Треба ж мені вбити когось, — скрикнув Карл IX, синій як труп, з налитими кров’ю очима, і, випустивши кулю, вбив людину, що бігла по набережній.

Генріх застогнав.

Тоді Карл, охоплений жахливим вогнем, почав безперестанку заряджати і стріляти з своєї аркебузи, радісно скрикуючи щоразу, коли влучав у людину.

— Прийшов мій кінець, — сказав собі король Наварський, — коли йому нікого буде вбивати, він уб’є мене.

— Ну, — сказав раптом чийсь голос позаду принців, — готово?

Це була Катерина де Медічі, що при останньому пострілі нечутно зайшла до кабінету.

— Ні, тисяча громів пекельних! — гукнув Карл, кидаючи аркебузу через усю кімнату. — Ні, впертий... Не хоче!..

Катерина не відповіла. Вона поволі повернула очі в ту частину кімнати, де стояв Генріх, нерухомий, як постаті на килимі, до якого він притулився. Потім перевела погляд на Карла, ніби кажучи:

— То чому ж він живий?

— Він живий... він живий... — бурмотів Карл IX, цілком зрозумівши цей погляд і відповідаючи на нього, як бачимо, без вагання: — він живий, бо він... мій родич.

Катерина засміялась.

Генріх побачив цей сміх і зрозумів, що йому насамперед треба подолати Катерину.

— Пані, — сказав він їй, — я чудово бачу, що все йде від вас, а не від мого шурина Карла; це була ваша ідея — затягти мене в пастку; ви надумали зробити з своєї дочки принаду, щоб погубити всіх нас; ви роз’єднали мене з дружиною, щоб вона не мала неприємності дивитись, як мене вбивають перед її очима...

— Так, але цього не буде! — скрикнув чийсь новий голос, задиханий і пристрасний; Генріх впізнав його відразу, тим часом як Карл IX здригнувся від несподіванки, а Катерина — від люті.

— Маргарита! — скрикнув Генріх.

— Марго! — сказав Карл IX.

— Дочка! — пробурмотіла Катерина.

— Пане, — звернулась Маргарита до Генріха, — останніми своїми словами ви обвинувачували мене, і ви сказали і правду і неправду разом: правду, бо мною дійсно скористувались, як засобом, щоб погубити всіх вас; неправду, бо я не знала, що ви йдете до загибелі. Я сама, пане, повинна дякувати за життя випадкові, тому, може, що мати моя забула про мене; та як тільки я зрозуміла, що ви в небезпеці, — я відразу згадала про свій обов’язок. А обов’язок дружини — поділити долю свого мужа. Вас пошлють на вигнання — я піду за вами; вас посадять у тюрму — я буду з вами; вас уб’ють — я умру теж.

І вона подала чоловікові руку, яку Генріх