Аврелія Аверлі - Подаруй мені ніч, Аврелія Аверлі

У мене в животі й справді панує пустеля. Я не поспішаю виконувати його забаганки. Недовірливо зіщулюю очі:
— Краще одразу скажи все, що хочеш. Не витрачаймо час даремно. Сподіваюся це буде остання наша зустріч, — від своїх слів, серце наповнюється тугою. Поглядом окреслюю бороду і зупиняюся на спокусливих вустах. Вродливий, зараза. Відвертаю голову та намагаюся не дивитися на чоловіка, щоб зберегти ясність розуму.
— Аліно, це просто вечеря. Вона ні до чого не зобов’язує, — він бере виделку та починає їсти. Я повторюю його дії. Лук’ян розпочинає ненав’язливу бесіду:
— Як навчання?
— Добре.
— Як пишеться магістерська робота?
— Теж добре, — відповідаю короткими фразами та навмисно не цікавлюся його життям.
Громовенко сам починає розповідати про роботу, важливі зустрічі та наради. Я уважно слухаю. Мені цікаво чим він займається, проте зовні вдаю байдужість. Я майже закінчую вечерю і він кладе виделку у тарілку. На вустах промайнула посмішка:
— Пам’ятаєш, як ми вечеряли просто неба на схилах? Зоряна ніч, один плед на двох і поцілунки… Багато поцілунків.
Спогади навалюються хвилею. У ту ніч ми так захопилися поцілунками, що отямилися лише на світанку. Ми пізнавали одне одного, з ніжністю займалися коханням та були щасливі. У тілі розпалюється жар. Я мимоволі тягнуся до бокала, щоб погасити вогонь всередині. Роблю кілька ковтків та ставлю склянку на стіл. Горло злегка обпікає. Беру до рук виделку та кладу шматок м’яса до рота:
— То давно було. Ми змінилися.
— Але ніщо не заважає нам це повторити, — зустрівшись з моїм обурливим поглядом, Лук’ян ставить так і не чіпаний бокал на стіл та бере мене за руку. Від його дотику шкіра палає, а я тану наче морозиво у спекотний день, — Аліно, нам добре разом. Не минуло жодного дня, щоб я не думав про тебе.
Я завмираю й навіть не їм. Його очі виказують щирість, а я не розумію, як можна так переконливо брехати. Звільняю руку з його долоні та суплю брови:
— Це дуже гарно звучить, але я вже не та наївна дівчина з якою ти зустрічався. Якби це була правда, то ти ніколи б не покинув мене.
— Я мусив.
— І хто тебе примусив? — емоції вирують у грудях і мій голос переходить на крик, — назви нарешті ту причину, яка змушує покидати кохану людину.
Він не відводить від мене погляду. Дивиться уважно, роздумує і мовчить. Я майже не дихаю, серце скажено калатає. Хочу нарешті почути ту причину, через яку Лук’ян мене покинув. Помовчавши, він стискає губи та хитає головою:
— Вибач, я не можу.
У мене всередині все закипає. Не може? Я навіть не заслужила знати причину нашого розставання. Не витримую та підвищую голос:
— Твої слова нічого не варті. Розкидаєшся гучними фразами, а сам навіть не можеш відповісти на просте питання. Не переймайся, я все розумію. Набридла, награвся і вирішив позбутися. Проте я не можу усвідомити, навіщо я тобі потрібна тепер.
Схоплююся на ноги та прямую до виходу. Лук’ян кидається за мною та хапає мою долоню. Затискає у міцних обіймах, не дозволяє поворухнутися.
— Я тебе кохаю, — Громовенко на одному подиху випалює зізнання. Моє серце наче вдарило струмом. Воно радісно підстрибує у грудях. Одразу даю собі уявного ляпаса та приходжу до тями. Бреше. Завмираю та слухаю далі, — і завжди кохав. Прошу тебе повірити мені. Я не хотів розлучатися з тобою, але так склалися обставини. Зараз я дуже шкодую. Мені потрібно було вигадати щось інше, але на той момент я не знав, чи повернуся колись на Батьківщину.
— Може потрібно було сказати правду? — на моє запитання Лук’ян мовчить. Я не можу більше слухати його побрехеньки й не стримую емоцій. — Після всього, що сталося, я не можу тобі довіряти.
Скориставшись послабленням обіймів, зриваюся з місця та прямую до виходу. Лук’ян йде слідом:
— Зачекай, я з тобою щирий. Єдине, про що я не хочу говорити, це про причину нашого розставання два роки тому.
— Чому? Що такого страшного ти приховуєш від мене? — зупиняюся та різко розвертаюся. Чоловік вперто мовчить, а я висуваю свою версію, — у тебе була дружина? Інша дівчина?
В очікуванні відповіді, серце страшенно калатає. Не хочеться дізнатися, що я сама того не знаючи була коханкою одруженого чоловіка. Громовенко хитає головою:
— Нікого в мене не було.
— Тоді що? Я справді не розумію, — на очах виступають ледь помітні сльози. Він вперто мовчить. Не витримую і йду до дверей. Лук’ян хапає мене за руку, не відпускає:
— Аліно! Прошу, повір мені. Була важлива причина, яку я не можу сказати.
Дивлюся на Громовенка крізь пелену сліз і зовсім їх не соромлюся. Вперше, за довгий час, оголюю перед ним душу:
— Якщо кохаєш людину, то ти ділитимеш з нею усе: і щастя, і горе, і радість. Ти нічого не приховуватимеш від неї. Невже твоя кохана людина не заслужила знати правду?