Емілія Дзвінко - Літо обіймів та поцілунків, Емілія Дзвінко

Розділ 20

Я вже встигла пошкодувати мільйон і більше разів, що проявила слабодухість і в останній момент зійшла з поїзда, щоб залишитись і підтримати Данила. Я справді сильно злякалася за нього, тож тоді мною керували гострі емоції, а зараз — здоровий глузд, який кричить, що мене знову використали, хоч і з моєї добровільної згоди. Ну, якщо таке буває. 

Після розмови з Данилом, я остаточно заплуталася. Його різкість та грубість так сильно контрастувала з проханням залишитись з ним. Що він має на увазі коли каже «ти мені потрібна»? Для мене це хоч і не зізнання в коханні, але рух в цьому напрямку. Але як згадаю як він цілувався з іншою, то одразу всі його слова стають фальшивкою. От я б ніколи не змогла цілуватися з іншим, якби він мені був абсолютно байдужим. Знаю, що для чоловіків все простіше і вони завжди можуть знайти логічне пояснення своїй найгидкішій поведінці, але я так не хочу. 

Лев приїжджає рано-вранці і пропонує мені поснідати разом. Я неохоче, але все ж таки згоджуюся, бо хоч він тут і не живе, ферма його і я в гостях, а не навпаки. Тітка Марія готує на сніданок млинці із сиром та сметаною. Лев з великим апетитом топче млинець за млинцем, а я лише мовчки сиджу за столом і пʼю каву. Проглядала вранці квитки на потяг — сьогодні є на другу половину дня, але я ще не взяла собі. Не можу пояснити, чому затягую з цим.

— Марто, дякую тобі, що повідомила мені про аварію, — Лев нарешті відривається від млинців і наливає собі кави, — Данило б мені ніколи не подзвонив першим.

— Не подзвонив би, — згоджуюся. —  В цій ситуації твоя присутність буде не зайвою, тож я вирішила повідомити тебе без його згоди. 

Лев повільно пʼє каву і який час просто мовчить. І я також. В нас не так багато спільних тем для розмови.

— Мій брат тебе образив? — несподівано питає Лев не спускаючи з мене погляду.

— Ні, а чому ти так вирішив? — не хочу розповідати йому всі подробиці, тому ставлю питання у відповідь. 

— На дні народженні Данила ви виглядали як закохана парочка, а зараз — ти маєш вигляд дівчини, якій розбили серце, — буденно відповідає Лев, наче про погоду мені розказує. 

— А як щодо тебе і Єви? — наважуюся запитати в нього про подругу. З виразу обличчя бачу, що він здивований.

— В нас з твоєю подругою є спільні інтереси, тому ми тісно співпрацюємо, — розмито відповідає Лев. Відчуваю, що він так само не налаштований зі мною на відвертості. 

Між нами знову висне незручна пауза, але вона триває недовго, бо Лев продовжує мене запитувати.

—  Як так сталося, що мій брат потрапив в аварію? 

— Думаю, про це краще запитати в нього, —  уникаю відповіді.  

— Ага, і він одразу мені про все розкаже, —  іронізує Лев не зводячи з мене погляду. Він так само як Данило дивиться в очі і не дає співрозмовнику шансу проігнорувати його. 

— То помиріться вже нарешті з ним. Невже дівчина, через яку ви посварилися, вартує ваших зіпсованих стосунків, — сміливішаю ще більше, бо відчуваю, що Лев не такий вже поганий як я про нього думала раніше.

— Знаєш, якби ти з Данилом зустрілася раніше, то я впевнений, що нам би вдалося уникнути багатьох скандалів з братом. Ти на нього позитивно впливаєш, — несподівано усміхається Лев. Я ж продовжую його порівнювати з Данилом. У нього красива усмішка як і в брата, але риси обличчя як і характер більш жорсткий.

— Не думаю, що поза межами ферми ми б з Данилом почали спілкуватися чи тим більше стали друзями, — усміхаюся у відповідь Леву. З ним простіше ніж з Данилом, бо він каже те, що думає, а не так як брат — в якого сім пʼятниць на тиждень. 

— Данило не такий, яким хоче здаватися, тож часом з ним буває складно. Але якби ти його не зачепила, то будь певна, він би не залишився на фермі з тобою. Поїхав би у Львів, або ж би знайшов спосіб як тебе позбутися. Йому в цьому плані не бракує креативності, — заступається за брата Лев. 

— Чому ти мені це все кажеш? 

— Бо бажаю брату щастя, — не задумуючись відповідає Лев. Мене підкуповує його прямолінійність.  

— Данилу пощастило з тобою, — кажу йому приємність. Справід так думаю, бо маю з чим порівняти. Моя сестра, напевне, ні в думках, ні наяву ще жодного разу не бажала мені щастя. 

— То коли поїдемо до брата? — переводить тему Лев. Своїм запитанням застає мене зненацька, бо я ж наче планувала повертатись в Київ сьогодні. — Марто, все гаразд? — помічає мою розгубленість.

— Так, все добре, — беру себе в руки. — Ти можеш поїхати до Данила хоч зараз. У нього вже б мали закінчитися ранкові процедури, тож тебе без проблем впустять.

— А ти хіба не поїдеш зі мною? — Лев одразу вловлює зміну в моєму настрої.

— Ні, не поїду! Я сьогодні повертаюся в Київ, — відповідаю не надто впевнено. Лев одразу відчуває вагання і використовує його проти мене. 

— Марто, залишся ще хоч на декілька днів, — просить. — Мені буде простіше знайти контакт з Данилом, якщо ти будеш поруч. 

— Ти явно переоцінюєш мій вплив на свого брата. 

— Залишся ще хоч на два дні, — продовжує вмовляти Лев. — Потім я сам візьму тобі квиток і відвезу на вокзал. 

Леву таки вдається мене вмовити і я згоджусь залишитись на фермі. Роблю це не лише через Данила, але й через себе, бо тут мені спокійно і добре, а повернення в Київ все змінить. Занурить мене у тяганину з розлученням, виясненням стосунків з чоловіком та сестрою, вислуховуванням лекцій від батьків, яка я погана донька. Впевнена, що сестра вже встигла розказати їм свою історію того, що трапилося, тож мою версію, як завжди, ніхто слухати не буде. 

Після сніданку ми з Левом їдемо в лікарню. Я веду його до палати Данила, але одразу зайти не наважуюсь. Почуваюся незручно. Вчора ж сама пообіцяла, що дочекаюся Лева і поїду, а зробила інакше. Данило точно подумає, що я слабохарактерна. Але хіба мені небайдуже на його думку.

— Передумала заходити? — цікавиться Лев. Впевнена, що він помітив мою розгубленість. Хоч і ніяк не прокоментував її.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍