Олександра Малінкова - Шибайголови, Олександра Малінкова

ГЛАВА 23

Вероніка.

- Бачиш!  Я все ж таки не помилилася. - Почала одразу Женька щойно ми залишилися наодинці. - Тобі слід бути дуже обачною. 

- Дівчата, чого стовбичите біля вікна? Останню пару ніхто не відміняв! - Вигукнула класна керівниця й жестом покликала нас до аудиторії. 

Знадобилися чималі зусилля, щоб зосередитися на навчанні. З голови не йшли останні події: листівка в квітах і моє фото з виступу… А ще поліцейські, які майже чотири години нишпорили по всім закуткам і опитували очевидців.

Хоча сенсу ніякого. Як завжди ніхто нічого не бачив і не чув. Староста запізнилася. Прийшла коли біля дверей тупцювали майже сотня студентів. Відчинила. Всі дружнім натовпом майже одночасно запхалися до приміщення, а далі картина маслом. Ніж. Фото. Повна тиша і шок.

Ще важче зосередитися коли весь час ловиш на собі допитливі та зарозумілі погляди. 

- Наступний виступ у стрипбарі буде? На рурі * (шест російською мовою) витанцьовуватимеш? - Щойно викладачка по дзвінку вийшла з аудиторії, промовила Емма.

- Шоу було круте, ти просто заздриш! - Втрутилася Женя.

- Вбивчо круте! - Поглузував хтось з хлопців і неприємно заржав. 

- Чого тобі треба Еммо!? Доки ти мене чіплятимеш? 

- Ходімо, Еммо! Облиш її! - Почала смикати за руку Рита. 

- Тримайся подалі від неї Еммо! А то ще маніяк-вбивця знову переплутає! - Відізвався той самий жартівник. 

- Не зважай! - Спробувала заспокоїти мене Женька коли Емма і її посіпаки пішли геть. - Ти ж знаєш, як вона завойовує чужу прихильність? 

- Так! - Ствердно кивнула, та на душі все-одно якось кепсько. 

- Де вони всі будуть, щойно від її популярності не залишиться і сліду?!  

- Не знаю, що то має бути, щоб у них розплющилися очі! - Запхала зошити в свій рюкзак і ми удвох попрямували до виходу.

- Щось та неодмінно станеться! - Бадьоро відповіла Женька. - Які плани на вечір?

- Та які там плани! - Зітхнула. - Після занять мене чекатимуть у відділку.

- Хіба вони сьогодні не розпитали в тебе всі подробиці?

- Не зовсім! - Відповіла подружці.

 -Тобто не зовсім? Ти від них щось приховала? То і від мене теж!?

- Чому одразу приховала! - Обурилася я.- Просто, щоб розказати було занадто багато свідків. 

Ми вийшли з інституту й попрямували через парк, який розділяє дорогу навпіл. Накрапає ріденький дощик, але в цілому не холодно.

- Розказуй! - Женя нетерпляче потерла руки, озираючись по сторонам.

Я ще й досі вагалася, чи треба їй знати такі подробиці.

- Ну добре! - Все ж таки, прийняла рішення розповісти, щоб потім не ображалася, коли випадково випливе ця інформація. - В суботу після виступу хтось передав мені квіти.

- Як романтично! - Сплеснула в долоні Женька.

- Насправді не дуже! - Відповіла я.- Особливо коли в букеті стримить листівка з погрозою.

- Нічого собі! - Очі Жені округлилися. - Що ж там було написано?

- Я слідкую за тобою! - Процитувала напис, який закарбувався в пам'яті. Вночі розбуди, сонною відповім навіть.

- Може це той Славка? Ти не вважаєш його дивним? І на виступі він був! 

- Чому він дивний? - Не зрозуміла я її припущення.

- Відлюдькуватий, ні з ким не спілкується, мало того, навіть уникає спілкування з усіма. Сама бачила, як Ритка з дівчатами намагалися підкатити. Ні в яку! А от на тебе так витріщається! Вже цей факт виглядає досить моторошно!

- Дивитися не заборонено! - Пересмикнула плечима я. 

- Пригадай! Ти сама розповідала, що тої ночі його першого побачила…

- Давай не будемо про це… - Обірвала подружку на півслові, чомусь пригадувати зовсім не хотілося. Надто неприємним холодком віддають кожного разу ці спогади.

- Зізнайся! Тобі він подобається! - Почала знову чіплятися Женька.

- Жень… - Спробувала її осадити я. Що це на неї найшло? 

- Просто я переживаю за тебе! А цей Славка, він дивний! Та ще й його дівчина в лікарні, сама знаєш!

- Знаю! - Вже трішки роздратовано відповіла.

- Просто після невдалих стосунків з Микитою, хотілося б, щоб ти зустріла справді хорошого хлопця, який любив би тебе! 

Відвернулася. В цей момент пригадала Аліну й Арта. Можливо й у мене, колись, все складеться з особистим життям, а поки що про це залишається лише мріяти й, чекати, доки того покидька зловлять. Маю надію, що він не встигне нікому більше зашкодити, як і мені теж…

 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍