Ольга Вісмут - Розлучення. Ти не отримаєш дочку, Ольга Вісмут

19

— Я тобі не казав, що з роками ти стала ще гарнішою? — Мир загадково поглядає на мене.

Наша прогулянка плавно перетекла в ресторанні посиденьки. Досі не збагну, чому погодилася. Адже присягалася собі, що між мною та Миром будуть лише ділові стосунки. Але те, що відбувається зараз, на них не схоже.

— Тепер сказав, — відповідаю без усмішки.

Не тому, що мені не подобається комплімент, а тому, що не хочу зближуватися. Я все ще одружена, а в нього є Вероніка.

Але все ж таки поруч із Миром мені вдається трохи розслабитися.

Це так дивно…

Він же мій колишній. Ми не дуже гарно розлучилися. У нас спільне минуле, повне щастя та надій, щоправда, як потім виявилося, тільки з мого боку. Усе це зараз спливає в пам’яті окремими картинками. Яскравими, які бентежать кров. А разом із ними я хоч-не-хоч згадую і те, як усе обламалося. Тяжке розставання, втеча, збирання себе по шматках.

Відчуття, що зараз я проходжу цей шлях вдруге. Лише із чоловіком.

— Я серйозно, ти дуже вродлива, — продовжує Мирослав, ковзаючи по мені задумливим поглядом. — Не треба було тебе тоді відпускати. Я зробив помилку.

Його обличчя стає серйозним. Від дивних ноток у голосі на моїй шкірі виступають мурашки.

Він шкодує? Шкода, що так пізно.

У серці відгукується забутий біль.

— Отже, так треба було, — відводжу погляд. — Подивися, скільки ти досяг за ці роки.

Мир хитає головою:

— Я помилявся. Усі мої досягнення не мають цінності, тому що їх нема з ким розділити.

— Так уже й нема з ким? — здивовано дивлюсь на нього.

На язиці так і крутиться: «А як же Вероніка?» Але я вчасно смикаю себе.

— Ти про інших жінок? — тьмяно усміхається він. — Начхати на них. Я повинен був робити це з тобою. Ксю…

Його гаряча долоня лягає поверх моєї.

Здригаюсь, з незграбним виглядом хапаю чашку й ховаюсь за нею.

— Мире, будь ласка. Усе в минулому, тепер ти мій бос, а я — підлегла. До того ж досі одружена.

— Знаю, просто не можу повірити, що я був таким дурнем, — він відкидається на спинку диванчика. Тре скроні. — Втратив найкраще, що я мав.

— Ти ще знайдеш свою жінку, — натягнуто усміхаюся. — Ось побачиш.

— А може, я її вже знайшов? Просто не зрозумів, що це вона…

Мені не подобається, як дивиться на мене Мирослав. Його погляд змушує відчувати плутані почуття. Навіщо він взагалі ворушить наше минуле?

— Мені краще піти, — хочу підвестися.

— Ні, почекай, — він зупиняє мене. — Ксю, давай ще посидимо. Якщо тебе напружує розмова, то давай просто змінимо тему.

І знову посилає мені чарівливу усмішку.

Кусаю губи, але все ж сідаю назад.

— Добре, — видихаю. — Тільки не треба більше про минуле.

— От і чудово, — каже він.

Але проти волі закрадається думка: а що коли спробувати заново? Адже я по-справжньому кохала його. Хіба могло таке кохання минути безслідно? Напевно, десь у глибині душі воно досі живе. Треба лише дати йому волю…

Злякано відганяю її.

Про що взагалі думаю? Я ще з чоловіком не розлучилася, а вже придивляюся до іншого!

Але відразу ж виправдовую себе.

Назар мене зраджував. Так, можна пробачити, забути й жити далі. Точніше вдати, що вибачила та забула. Але я так не зможу. Як лягати з ним у ліжко після цього?

У душі зароджується злість.

Я вже подала на розлучення. І свого рішення не зміню. Тож можу вважати себе вільною жінкою. Начхати, як до цього поставиться Назар. Він сам зробив вибір.

І взагалі ми з Мирославом просто спілкуємося. У цьому немає нічого злочинного. Але на душі чомусь гіркота розливається.

— Я відійду, попудрити носик, — посилаю Миру усмішку.

Той киває. Дивиться на мене таким пильним поглядом, що повітря довкола стає гарячим і важким.

У туалеті відчиняю холодну воду. Змочую долоні, а потім прикладаю їх до гарячих щік. Як же мені жарко.

У сумочці деренчить телефон. Це Назар.

— Так? — відповідаю.

— А ти де, моя благовірна? — лунає вкрадливий голос. — Я тут до дочки зайшов, а вона досі з нянею сидить.

Тремтіння пробігає тілом.

— Назаре, я домовилася з Діною Павлівною, що затримаюсь сьогодні.

— Тобто чужа тітка вкладатиме спати мою дочку, поки її мати десь вештається?

Мене охоплює неприязнь. Відчуття, що Назар навмисне виводить мене на емоції. Чекає, коли я зірвусь. Тільки навіщо йому це?

— Це не чужа тітка, а няня, — кажу втомлено. — Вони із Зоєю ладнають. Нічого не станеться, якщо донька один раз ляже спати без мене.

— А ти в цей час розважатимешся зі своїм колишнім? — здається, тоном Назара можна заморозити вулкан.

Я мовчу. Страх розтікається тілом.

— Сподівалася, що я не дізнаюсь? Набрехала про «Техноком». Адже я вже другого дня все з’ясував, але змовчав. Думав добре, пішла на роботу до колишнього, це можна пробачити. А ти, отже, не тільки до нього на роботу, а й у ліжко? Швидко ж! Ще розлучитися не встигли!

— Назаре, припини. Це не побачення. І в мене з Миром нічого немає.

Навіщо я виправдовуюсь перед ним? Яка йому взагалі справа до мого особистого життя?

— А, то він уже Мир? Ну-ну. Ти про дочку взагалі думаєш? — гаркає чоловік.

Тисне на найдорожче в моєму житті.

— Я завжди про неї думаю! — кидаю спересердя. — Завжди! А ось чим ти думав, коли спав з іншою — я не знаю. І взагалі, тепер у тебе своя дитина буде. Тож відчепись від мене й займися своєю Анжелою!

— Ти все ще моя дружина!

— Це ненадовго.

— Ксано, ти пошкодуєш!

Вимикаю телефон і кидаю назад у сумку. Але мене колотить від накипілих емоцій.

Виходжу до Мира. Той бачить мій стан.

— Що трапилося? — стривожено здіймається назустріч. — На тобі обличчя немає.

— Відвези мене додому, — обхоплюю себе за плечі.

Внутрішній холод не дає зігрітися, а в голові рефреном звучать слова чоловіка: «Ти пошкодуєш»…

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍