Ольга Вісмут - Розлучення. Ти не отримаєш дочку, Ольга Вісмут

Поки підбираю слова, він раптом зауважує:

— Ти щось похмуро виглядаєш. Погано почуваєшся?

Телефон у кишені гуде від чергової смс. Це Назар, більше нема кому.

— Ні, все нормально.

— То що там щодо Вероніки? Тебе не влаштовують її навички?

Запитання звучить так раптово, що я втрачаю всю сміливість.

Адже вони явно коханці. Що зміниться, якщо я наскаржусь на неї? Може, мене і взяли лише для того, щоб я виконувала її роботу.

— Не думаю, що готова це обговорювати, — відступаю.

— Я всього лише питаю, — Мир відкидається на спинку крісла. — По-дружньому. Можеш не соромитись.

— Я тут лише кілька тижнів. Рано ще робити висновки про чиїсь професійні навички.

— Хм, а з настроєм що? Я ж бачу, що щось не так, — продовжує він.

Його погляд спрямований мені у вічі. У нас було спільне минуле. Звісно, ​​він може прочитати мій настрій.

Але я не збираюся зізнаватись, що через стрес і нервову напругу мені іноді стає погано. Саме все минеться, коли звикну до нового ритму життя.

— Все нормально, — повторюю, як заведена.

— Тобі ж не просто так робота була потрібна. До речі, куди поділася твоя обручка?

Інстинктивно прикриваю ліву руку правою. На безіменному пальці все ще видно слід від кільця. Думала, ніхто не помітить…

Я зняла його того вечора, коли Назар мене вдарив. Зробила це на емоціях, але знову надягати не стала. Зрозуміла, що вже все, до цього чоловіка я не повернуся.

— Ми з чоловіком розійшлися, — намагаюся говорити буденним тоном.

Щодня пари розходяться, подружжя розлучаються. Усе, як завжди.

— Ох, вибач. Мої співчуття.

— Не варто. Ніхто ж не помер.

— Слухай, а не хочеш розвіятися сьогодні? — Мир несподівано змінює тему. — Підемо погуляємо, погода гарна. Або в ресторані посидимо.

— Не можу, — хитаю головою. — Зойка вдома з нянею сидить. У неї погодинна оплата.

— Ну так це не проблема, я доплачу.

— Ні, не треба! — жахаюся я.

Дуже хочеться прийняти його пропозицію. Але це неправильно. Няню оплачує Назар, я не стала відмовлятися. І я все ще його дружина.

— Погоджуйся, Ксю, — Мир називає мене тим коротким ім’ям, яким називав мене раніше.

Він присуває до мене документи, які треба забрати та повернути по відділах. Я тягнусь до них. Його рука зависає над моєю. Ще трохи — і він покладе долоню на мою. Майже відчуваю, як його тепло перетікає до мене.

— Я не можу, — шепочу, охоплена почуттям провини.

— Можеш, — переконує Мир з усмішкою спокусника. У його голосі з’являється та сама хрипота. — Обіцяю, не пошкодуєш.

Серце прискорює биття. У голові починає шуміти від надлишку емоцій.

«Всього лише прогулянка, — повторюю собі, поки тону в його очах. — Навіть не побачення. Просто прогулянка».

Невже я не можу дозволити собі навіть це?