Тара Шустер - Купи собі той довбаний букет: та інші способи зібратися докупи від тієї, котрій вдалося

перевдягалася у спортивну форму, виконуючи серію ідеально спланованих акробатичних трюків. Стоячи лицем до шафок, з-під одягу, в якому прийшла до школи, розстібала бюстгальтер, спускала шлейку з плеча і витягала ліфчик із рукава, а потім защіпала на животі спортивний топ, розвертала його і насовувала на цицьки — весь цей час була повністю вдягнута. Навіть удома, в приватному просторі моєї ванної кімнати, загорталася в рушник іще в душі, тож ніколи не випадало роздивитися своє голе тіло в дзеркалі.

Мала вже за двадцять, а ще ніколи в житті не надягала бікіні, ніколи не роздивлялася відображення себе голої, ніколи не з’являлася роздягнена перед іншою людиною. Ну, це трохи брехня. Часом я поставала голою перед своїми бойфрендами, але ти вгадала, в мене була сувора політика «НІЯКОГО світла під час сексу». Близькість із партнером відбувалась у цілковитій темряві, під простирадлами, в місці, де ніхто не міг роздивитися мою фігуру. Світло від свічки дозволялося, але лише від ОДНІЄЇ свічки, в кутку кімнати. Можеш собі уявити, як збуджено почувалися мої партнери з усіма цими правилами.

Частково моя зневага до фізичного тіла — це наслідок приниження, якого я зазнала, коли мама безпардонно оглядала мене в дитинстві, але не тільки через це вважала себе гидкою й некрасивою, такою, на яку не можна дивитися. Десь між чотирма і вісьмома роками, як і більшість дітей, я абсолютно себе не соромилася. Маю цілісінькі стоси родинних світлин із відпочинку на Гаваях, де я, чотирирічна, у вінтажних бікіні зі стразами, демонструю прийоми карате. Пам’ятаю, як гордо походжала довкола басейну в Палм-Спрінґзі в суцільному леопардовому купальнику з голими плечима, і почувалась як кінозірка. На відпочинку я любила бувати басейні. Тато бавився зі мною в мою улюблену гру, «Русалонька», під час якої я занурювалася глибоко у воду, а він рятував мене від уявної Урсули, що чигала на мене під водою. Час у басейні з батьком — один із небагатьох радісних спогадів мого дитинства. Після плавання змушувала його знімати модним фотоапаратом Nikon, як я корчила пики й видавала прийоми карате. Завдяки його любові до ґаджетів і моєї любові позувати перед камерою в нас вийшло кілька цікавих та епічних фотосесій. Ми знаходили найкрасивіший фон (океан! безкінечний зелений газон поля для гольфу в пустелі!), і я ставала моделлю.

Не згадувала про десятки фоток, на яких позую і кривляюсь, аж поки дійшло до розлучення моїх батьків кількома роками пізніше. У тринадцять років, у серії в епопеї цього розлучення, яку я називаю «замах на ерцгерцога Франца Фердинанда» (ну, знаєте, той момент, коли все і так погано, а ще й спалахує Перша Світова), — мама заявила, що мої світлини в купальнику — це доказ того, що тато робив порнографічні зображення зі мною. Обвинувачення, які вона висунула, мали доводити те, що він хижак, і тому не повинен мати опіки наді мною і сестрою. Кожна часточка мого буття публічно тремтіла від приниження. Глибоко в душі я знала, що нічого поганого не скоїла, правда ж? Може, в моєму тілі було щось інакше, що робило ті мої знімки непристойними, натомість подібні фото в домі моїх друзів були нормальні? Чому я була розгублена і засмучена цим твердженням, яке загнало мого батька у глибоку депресію? Він знав, що нічого поганого не скоїв, але материн закид показав йому, наскільки поганим буде решта процесу розлучення. «Твоя мати перейшла межу. Навіть як на неї це огидно», — скаржився він. А потім, як захисний механізм, думаю, а також щоб попередити спроби нових обвинувачень, мій тато перестав мене обіймати, перестав фотографувати, перестав коментувати мій вигляд, окрім тих випадків, коли одяг на мені був занадто обтислий. (Хоч би в що була вдягнена, мій одяг завжди «затісно облягав», навіть безрозмірні зимові куртки). Перед випускним, я заздрісно спостерігала, як подруг обіймають їхні батьки, кажуть, які вони красиві. Мій тато навіть не приходив на такі заходи. Мені ніхто не сказав: «Ти виростаєш вродливою панянкою». Усі старші класи я прагнула бодай від когось почути, що я красива. Розумієш? Навіть якщо твоя мама й не заявляла, що твої смішні дитячі фото — це доказ наруги, чи мала ти відчуття, начебто з твоїм тілом щось не так? Брак позитивної підтримки на пару з постійною дієтою материної жорстокості закарбувалися в особистому гаслі: «Я негарна і мушу соромитися свого тіла».

Через п’ятнадцять років після того, за якихось три роки[26], відколи почала себе перевиховувати, я усвідомлювала, що це відчуття «негарності» було давньою раною, що її треба було загоїти. На краю термального джерела в Гаконе я стояла перед вибором. Чи дозволю своєму сорому вкрасти в мене пригоду, що трапляється раз на життя в далекому закутку світу? Чи зможу я повністю роздягнутися перед незнайомками й найкращою подругою? ААААААА. Мені реально не хотілось. Та коли роззирнулася, побачила, що всім у басейні байдуже одна до одної, ніхто не плакав, не сумував і не впав у стан екзистенційної кризи, і я подумала: а, може, це не так уже й погано. Скинула кімоно й стрибнула у воду. Випірнувши за секунду, відчула теплі приємні дрібні бульбашки й радісну невагомість. Я обпливала басейн по колу і голосно сміялася. І чого я там боялася?! Згодом перестала взагалі думати і просто насолоджувалася відчуттями в тілі.

Моя подорож до Японії почалася приголомшливим романом із купанням. Неділями, після довгого тижня, о четвертій дня, коли сонце ще світить, я наповнюю ванну гарячою водою, додаю геранієву олію з пінкою, готую скраб для тіла з особливим видом солі, яка нагрівається, коли втираєш її у шкіру. Лягаю у воду і відчуваю, як сіль розчиняється в цілющій воді. Отак і лежу собі під сонячним промінням і мильною піною. Підіймаю з підлоги примірник The New Yorker і читаю. Сторінки стають трохи вологі, по обличчю стікає піт, і немає нічого приємнішого на світі за ванну серед білого дня. Як писала Сильвія Плат у романі «Під скляним ковпаком», «Напевно, є проблеми, яких би не розв’язала гаряча ванна, але я таких знаю небагато». Дякую тобі, Сильвіє. Я вважаю точнісінько так само.

Після того басейну я й далі підштовхувала себе роздягатися на людях, щоб подолати внутрішній дискомфорт (але, знаєш, без перебільшень — немає жодних доказів моєї непристойної поведінки, сорі, що розчаровую). Мені подобається дотик піску на шкірі в корейському спа-салоні. У кімнаті, де повно інших жінок, маленькі старші жіночки випадково збивають мене з ніг, і я, жартуючи, відразу підводжуся. Вони випадково торкають мене під пахвами, за боки, під грудьми. Їм начхати, що я голісінька, і мені так само. І якщо підлітком я боялася неминучого моменту дня, коли в роздягалці доведеться перевдягатися, то зараз у жіночій роздягальні спортзалу я поводжуся достоту безсовісно. Мені більше не треба вдаватися до хитромудрих трюків, щоб прикрити груди від очей інших напів- чи й цілком роздягнених жінок. Є певна свобода, коли ти просто собі анонімне тіло. І є щось неймовірно радісне в усвідомленні того, що твоя голизна не має жоднісінького значення.

У нас є лише одне тіло, байдуже ненавидимо його чи любимо, — воно наше. Кожна збута в соромі за нього мить, за винятком підліткового віку — тотальне марнотратство. Я наполягаю на тому, щоб