Елінор Портер - Полліанна дорослішає

— Гм, знаю, — кивнув Джон Пендлтон на підтвердження. — Джиме, я в захваті від твоєї впевненості у власних силах, але не від твоєї розважливості. Втім, радий, що ти схильний керуватися скоріше почуттями, ніж розважливістю. І бажаю тобі успіху.

— Дякую, сер, — так само невесело посміхнувся молодик. — Мені стануть у пригоді ваші щирі побажання… Далебі, так є, сказала б Ненсі.

Розділ 17. Як Полліанна повернулася

Тим часом, як поїзд наближався до Белдінґсвіля, Полліанна з тривогою придивлялася до тітки. Від самого ранку місіс Чилтон дедалі більше похмурніла. З жахом Полліанна чекала на мить, коли вони опиняться на знайомому з дитинства вокзалі.

Полліанна дивилась на тітку, а серце її стискалось від болю. Ніколи раніше не думала вона, що людина може так швидко змінитись і так постаріти за лічені місяці. Очі місіс Чилтон втратили природний блиск, обличчя набуло сірувато-блідого відтінку, і на ньому з’явилося багато нових зморшок. Кутики рота опустились, а волосся знову було зачесане назад і зібране у непривабливий вузлик, як тоді, коли одинадцятилітня Полліанна вперше побачила свою тітку. Уся ніжність і чарівність, що прийшли до жінки у шлюбі, тепер впали з неї, наче маска, відкривши колишню суворість і брезклість, які були типові для неї ще в часи, коли вона називалася міс Поллі Гаррінґтон, яку ніхто не любив і яка нікого не любила.

— Полліанно! — голос місіс Чилтон був різкий і роздратований.

Полліанна злякано здригнулася, наче злякавшись, що тітка прочитала її думки.

— Так, тітонько?

— Де моя торбинка… маленька, чорна?

— Ось вона.

— Дуже добре. Я хочу, щоб ти витягла з неї мою чорну вуаль. Ми вже майже приїхали.

— Тітонько, в ній вам буде парко, вона дуже щільна!

— Полліанно, я попросила свою вуаль. Мені було б легше, якби ти навчилась виконувати мої прохання не сперечаючись. Будь ласка, мені потрібна вуаль. Невже ти гадаєш, я дам нагоду усьому Белдінґсвілю втішатися з того, як я сприймаю свої обставини?

— Тітонько, дарма! Вони зроду не зловтішатимуться, — заперечила Полліанна, квапливо порпаючись у торбинці в пошуках вуалі. — До того ж, ніхто нас не зустрічатиме. Ми нікому не повідомили, що приїжджаємо.

— Звісна річ. Ми нікому не наказували зустрічати нас. Але ми доручили місіс Дурджин провітрити кімнати і залишити ключ під килимком саме на сьогодні. Ти гадаєш, місіс Дурджин ні з ким не поділилася цією інформацією? Де там! Я впевнена, пів містечка вже знає, що ми сьогодні приїжджаємо. І з дюжину цікавих опиняться на платформі «цілком випадково», коли прибуде наш потяг. Наче я їх не знаю! Їм неодмінно треба побачити, яка на вигляд зубожіла Поллі Гаррінґтон. Вони…

— Тітонько, не треба… — благала її Полліанна зі сльозами на очах.

— Якби тільки я не була така самотня… Якби… Якби Томас був зі мною…

Вона замовкла і відвернулась. Губи їй сіпались.

— Де ж та вуаль? — хрипкуватим, здушеним голосом запитала вона.

— Ось вона, тітонько люба, будь ласка, — заспокоювала її Полліанна, подаючи вуаль. — Ми майже приїхали. Ох, тітонько, шкода, що ми не попросили Старого Тома чи Тімоті зустріти нас.

— Їхати додому в екіпажі? Наче ми можемо собі це дозволити. Наче ти не розумієш, що вже завтра ми змушені будемо продати і екіпаж, і коней… Ні, Полліанно, дякую. За таких обставин я вважаю за ліпше їхати диліжансом.

— Я знаю, але ж…

З різкими поштовхами і скреготанням поїзд зупинився, не дозволивши Полліанні завершити мову.

Коли вони вийшли на платформу, місіс Чилтон, у своїй чорній вуалі, одразу рушила вперед, не дивлячись ні праворуч, ні ліворуч. Натомість Полліанна, сумно усміхаючись, роззирнулася довкола. І перше ніж вона зробила перші кроки, погляд її вихопив з-посеред присутніх якесь знайоме і водночас незнайоме обличчя.

— Та це… Джиммі! — засяяла вона щастям, простягаючи йому руку. — Тобто, мені, либонь, слід було сказати «містер Пендлтон», — виправила вона себе з усмішкою, яка ніби уточнювала: «…тепер, коли ти такий високий і вродливий».

— Посмій лишень! — жартівливо пригрозив молодик, гордо підносячи голову, достоту, як робив той давній хлопчик Джиммі.

Він обернувся, щоб привітати місіс Чилтон, але та, злегка відсахнувшись, рушила далі. Він знову обернувся до Полліанни. В його очах було співчуття і занепокоєння.

— Прошу вас… Стривайте! Прошу вас… сюди, — квапливо заговорив юнак. — Тімоті чекає на вас з екіпажем.

— Як гарно, що він приїхав, — вигукнула Полліанна, але одразу перевела тривожний погляд на похмуру постать у чорній вуалі, що вже добряче випередила їх. Вона наздогнала тітку і обережно торкнула її за лікоть.

— Тітонько, люба, Тімоті приїхав по нас екіпажем. Він з того боку чекає. А це… тітонько, адже ти пам’ятаєш Джиммі Біна?

Від хвилювання і збентеження Полліанна мимоволі назвала молодика його колишнім прізвищем. Місіс Чилтон неохоче обернулась і ледь кивнула головою.

— Містер Пендлтон, безперечно, дуже люб’язний. Але мені шкода, що вони з Тімоті взяли на себе надмірні клопоти, — холодно промовила вона.

— Жодних клопотів! Запевняю вас: нам нескладно, — засміявся молодий чоловік, намагаючись приховати збентеження. — Якщо ви дозволите мені взяти ваші багажні квитанції, я сам подбаю про ваші валізи.

— Дякую, — почала місіс Чилтон, — але ми самі здатні…

Дарма. Полліанна з радісним «дякую!», вже передала квитанції юнакові, і почуття власної гідності не дозволило місіс Чилтон закінчити фразу.

Додому вони їхали у цілковитому мовчанні. Тімоті, ображений тим, як холодно зустріла його колишня господиня, сидів попереду набурмосений, щільно стиснувши губи. Місіс Чилтон, понуро буркнувши: «Гаразд, дитино, як сама бажаєш. Схоже, ми таки змушені повертатись додому в цьому екіпажі», занурилась у гірку задуму. На відміну від решти, Полліанна не почувалась ні пригніченою, ні ображеною, ні збентеженою. Хіба що трохи схвильованою і сумною — пригляді давно знайомих, але призабутих улюблених краєвидів. Вона заговорила тільки раз, щоб поділитися з тітонькою:

— Який же славний Джиммі! А як виріс! І очі, і посмішка у нього просто чарівні. Правда, тітонько?

Не дочекавшись відповіді, вона сама прокоментувала своє спостереження:

— Принаймні мені його очі і усмішка видались прекрасними..

Тімоті, через образу і побоюючись реакції місіс Чилтон, не став казати наперед, яка зустріч на них чекає вдома. Тому широко відчинені двері, прикрашені квітами кімнати і Ненсі, що присіла у реверансі на ґанку, виявились для місіс Чилтон і для Полліанни неабиякою несподіванкою.

— Ой, Ненсі! Як чудово! — вигукнула Полліанна, легко зістрибуючи на землю. — Тітонько, Ненсі нас зустрічає! Ти тільки поглянь, як гарно вона всюди поприбирала!

Полліанна намагалась говорити весело, але голос її помітно тремтів. Їй самій нелегко було повертатись додому без славного доктора Чилтона, якого вона так любила. А якщо їй самій було тяжко, то можна тільки уявити, що мала відчувати тітка. І ще Полліанна знала, що понад усе тітонька боялась розрюмсатися перед Ненсі. Нічого страшнішого для почуття її