Сафо Мелі - Розбивши її життя (частина 1), Сафо Мелі

Глава 15

Щоденник Касі

23 серпня

Близько опівночі, коли батьки пішли відпочивати, я лежала в ліжку та читала книгу. Раптом хтось кинув камінчик у моє вікно. Я швидко натягла футболку та шорти і виглянула через відкриту кватирку: стоїть Вовка.

– Ась, можеш вийти на вулицю зараз?

– Не знаю, Вовчик. Боюся, розбуджу батьків. Говори так.

– Та ні, тут до тебе прийшли.

Я підвела голову і побачила за парканом силует Льоші. Серце стрепенулося від радості, і в мені прокинувся романтичний авантюризм.

– Вовка, я не знаю, як вийти. Давай через вікно вилізу. Допоможеш?

Він підставив мені плече, я акуратно вибралася надвір, спустилася на землю і пішла до хвіртки.

– Стій! – закричав пошепки Вовка. – У вас хвіртка гучно скрипить. Давай через паркан підсаджу!

Перелазити через власний паркан я вміла з дитинства. Легко залізла нагору і тихенько зістрибнула. За мною слідом спустився Вовка:

– Ви тут це ... поспілкуйтеся, я в бік відійду поки що.

Я підійшла до Льоші. Чомусь мене взяла образа за те, що він мене мучить. Просто мовчки дивилася на нього, чекаючи, що він скаже.

– Слухай, Касю…

Він почав говорити, а потім раптом замовк. Але я встигла зрозуміти, щось негаразд. І цього цілком вистачило, щоб я вловила запах алкоголю і зрозуміла, що він уже досить напідпитку. Я засмутилася і навіть почала злитися.

– Послухай, Льош. Я створюю тобі якийсь клопіт чи проблеми?

– Ні, Кась…

– Тоді, може, ти надто любиш свою свободу та свій спосіб життя?

Він здивувався:

– Ти про що зараз говориш, малий?

– Про те, що я залежу від тебе, розумієш? Я чекаю на тебе три дні і ти чудово знаєш, що я не можу прийти до тебе першою. Мені важко, Льошка! Ось як ти гадаєш, навіщо я сюди приїхала?

– Ну, відпочити, напевно.

– Ні, Льош! – він щиро не розумів, що я намагаюся йому пояснити. А я ніяк не могла підібрати слів, щоб доступно донести свої відчуття. – З червня я приїжджаю сюди заради тебе. Ось я тут, а тебе нема. Ти не приходиш, не дзвониш, не пишеш. Я чекаю, як собачка в очікуванні, коли повернеться її хазяїн. Чому я маю просити когось тебе знайти, змусити, щоб ти з'явився? – На мої очі виступили сльози. – Льош, я не відчуваю, що я тобі потрібна. І мені це дуже не подобається, розумієш?

– Угу…

Він про щось напружено думав.

– От скажи, невже ти не знаєш, що я чекала на тебе ці дні?

– Та все я розумію, Касю.

Тепер я загалом розгубилася. Він розуміє, що мені погано, і не приходить? Я дивилася на нього і не вірила, що до мене почало доходити. Сльози покотилися щоками, але він цього не помічав.

– Ти сама прийшла до цього всього? – Він нарешті відірвався від якихось своїх думок і повернувся до мене.

– Льош, яка різниця?

– Послухай, мала, я вже тобі казав, що всередині я не такий, як усі вони думають.

О Боже! Він знову про це.

– Знаєш, що, Льош? Я не сама прийшла до цього. Вова каже: «Коли він приходить до тебе рідко, і то п'яним – він тебе не поважає», мати каже: «Що це за стосунки, якщо він тобі за місяць жодного разу не подзвонив», дівчата кажуть: «Він користується тобою і зробить тобі боляче», у «Барі» всі кажуть, що в тебе паралельно стосунки з…

Договорити він мені не дав:

– Кась, це все зовсім не важливо. Важливо лише те, що ти сама думаєш та відчуваєш.

– Що я думаю? Льош, коли тебе довго немає, а мені з усіх боків твердять такі негативні думки, що я можу думати? Я починаю думати, що вони мають рацію. Тому що збоку це саме так і виглядає.

– Так, люди все-таки підлі... Послухай, малий, як ми з тобою в гаю зустрілися?

Я зам'ялася і не дуже впевнено відповіла:

– Ти прийшов…

– Ось саме так, Касю. Я попросив Вову тебе відпросити, привезти. Я прийшов. Сам.

Я не дуже розуміла, до чого він веде, але дійсно, на той раз він виявив ініціативу та старання. Витерла рукою сльози і слухала:

– А сюди я знаєш, як боявся йти? Як тобі боявся дзвонити?

– Чого ти боїшся, Льош?

– Боюся, що все зіпсую, що ти матимеш проблеми з батьками. Я боюся наших стосунків, Касю.

Я завмерла. Нічого не розуміла з усього, що він мені казав, але чомусь сильно защеміло в грудях. Я відчувала невимовну образу на Льошку за те, що він здається через власні страхи, прикриваючись турботою про мене, і сам змушує мене сумніватися в ньому.

Сльози знову почали застилати очі, але я намагалася дихати рівно, не схлипувати, щоб він не бачив. Не можна йому зараз мене шкодувати. Він має сам думати і сам приймати рішення.

– Малий, я розумію, що тобі важко. Але ти маєш також розуміти, що і мені не просто. Не треба бути егоїсткою, Касю.

Через стримування сліз мені не вистачало повітря. Я спробувала тихо глибоко вдихнути, але вийшло якось надто голосно та уривчасто. Він помітив:

– Малий ти плачеш, чи що? Ну, чого ти?

Він за мить виявився зовсім близько, обійняв мене, щоб заспокоїти, але сльози полилися ще сильніше. Вже не в силах стримуватись, я говорила надто жалібно:

– Як я можу знати, що тобі тяжко, Льош? Ти ж не розмовляєш зі мною, тебе взагалі немає поряд, коли ти мені так потрібен, розумієш? Я ж тільки рада була б допомогти тобі та підтримати, якби ти зі мною більше спілкувався. Але ти закриваєшся від мене, зникаєш. Я нічого не знаю про твоє життя, яке там, не зі мною.

– Касічко, ти повинна мені довіряти. Чому ти мені не довіряєш?

Я не могла нічого говорити, мене душили сльози, і просто не вистачало подиху, а він вирішив, що я просто голосно промовчала:

– Малий, я не можу так. Я чоловік, я хочу свої проблеми вирішувати самостійно, але мені потрібно, щоб у мене вірили.

Він відсторонився і збирався йти, а я, мов дитина, тихенько заливалася сльозами.

– Я післязавтра їду, Льош. – ледве видавила із себе слова.

Він зупинився, обернувся:

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍