Олеся Лис - Кохана майстра смерті, Олеся Лис

Розділ 17

Я ледь не захлинаюсь залишками компоту.

─ Звідки?

─ Тобто тебе зовсім не цікавить, хто це був? ─ посміхається він куточком губ.

─ Звичайно ж цікавить? ─ обурено пирхаю, відставляючи порожню чашку. ─ Я якраз хотіла про це запитати.

─ Тоді відповідаю відразу на всі твої питання, навіть ті, які ти не задавала, ─ заявляє він, щиро бавлячись моєю реакцією. ─ Троянду і записку тобі залишила Мелісанда.

─ Як Мелісанда? ─ не вірячи хитаю головою. ─ Не може бути ?!

─ Може, ─ киває у відповідь Кіан. ─ Її бачив син кухарки, пам'ятаєш її? Виявляється, він часто допомагав мамі на кухні, і в той день дитина, збираючи овочі на городі, ясно бачила леді Мелісанду, що прямує з трояндою на кладовище. Сьогодні з самого ранку я з'їздив до твоїх родичів, які в даний момент зупинилися на заїжджому дворі в Лохвудширі, і докладно розпитав її. Так ось, тітонька стверджує, що нічого подібного не робила, а була весь час у своїй кімнаті і збирала речі. Більше того, я тобі скажу, вона не бреше.

Я відчуваю, як мої очі стають розміром із золотий фунт. Вже кого-кого, а її я точно не уявляла на місці загадкового автора записки. Тільки ось чому тоді Мелісанда все заперечує? Або це дійсно була не вона?

Поки я переварюю інформацію, чоловік остаточно розправляється зі сніданком і, вставши з-за столу, запитує:

─ Ну що? Йдемо?

─ Куди? ─ не відразу розумію, повністю занурившись в думки про загадкові витівки Мелісанди, або її двійника.

─ Як куди? ─ гмикає Кіан. ─ У крипту, звичайно. Чого чекати? Потрібно впевнитися є там цей Гіллаган чи ні, і, взагалі, зрозуміти, навіщо тобі потрібно його знайти.

Чомусь слова некроманта викликають в мені незрозуміле тремтіння і відчуття паніки, що піднімається звідкись із глибини душі, немов я знову маленька заблукала дівчинка.

В склеп спускатися, відверто кажучи, не хочеться, але намагаюся побороти страх і погоджуюся з чоловіком.

Вхід в каземати знаходиться без проблем. Старі дверні петлі покриті іржею, як, втім, і замок, дошки потемніли від часу і подекуди прогнили. Відразу видно ─ цим приміщенням давно вже ніхто не користувався.

Ключ з важко входить в замкову щілину, а провернути його у мене і зовсім не вистачає сил. З хвилину поспостерігавши за моїми жалюгідними потугами, Кіан відбирає у мене це знаряддя тортур і, трохи повозившись, відмикає надсадно скриплячі двері, та робить крок всередину. На руках залишаються руді крупинки іржі, і я гидливо витираю їх об фартух, а потім ступаю слідом за чоловіком, який вже починає спускатися по сходах вниз.

Сходинок зовсім не багато, і ми швидко їх долаємо, а потім проходимо по широкому і короткому коридору, попутно запалюючи світильники на стіні і доливаючи туди трохи масла.

Темниця невелика, з двома камерами, імовірно, для затриманих, парочкою комірок, в яких раніше на випадок облоги зберігали припаси, і льодовником.

Вхід в крипту виглядає ще гірше, ніж в підвал. Але, якщо протягом всієї дороги нам доводилося відмахуватися від павутини і розганяти її творців, то тут все чисто. Двері замкнені лише на старий залізний засув. Його теж, звичайно, доводиться відкривати Кіану.

Ступаю в затхлу прохолоду кам'яних стін крипти, намагаючись триматися за спиною Кіана. Серце раптово починає вискакувати з грудей, і я ледве стримуюся, щоб не кинутися навтьоки. Ліхтар в руках некроманта насилу розганяє темряву. Вона тут відчувається густою і в'язкою, немов отруйна патока. Здається, я вдихаю її разом з повітрям, забиваючи легені і горло гіркою чорнотою.

Тут на стінах немає жодного світильника, і тьма за нашими спинами тільки і чекає, щоб замкнутися і поглинути нас і то маленький згусток світла, який дає невеликий каганець. Першими йдуть усипальниці тих, кого поховали пізніше, але чим далі ми заглиблюємося в надра катакомб, тим старіші трапляються гробниці.

Блукаючи по відгалуженням галерей, ми з легкістю знаходимо всіх предків Джерома, і навіть знаменитого Кінлоха.

Всіх… крім Гіллагана О'Ши.

Іноді закрадається таке відчуття, що хтось водить і водить нас по колу, не даючи наблизитися до жаданого склепу. Точно так, пам'ятаю, було і минулого разу, але тоді я не могла навпаки знайти вихід.

─ Кіан, ─ шепочу я тихо, боячись порушити спокій покійних. ─ Тут немає павуків і павутини... ─ озвучую те, що турбує з самого початку, немов гострий камінчик, застряглий в черевику. ─ Раніше була. Я, пам'ятаю, вся тоді в ній вивазюкалась.

─ Так, я помітив, ─ киває він. ─ Тут багато мертвої енергії. Занадто сильної і дуже, як би це дивно не звучало, живої. Ти ж сама її відчуваєш ...

Відчуваю, правда. З кожним маленьким вдихом у роті відчувається присмак чогось гіркого, як полин, і неприємного, а ще огидний запах. Напевно, якби не артефакт на шиї, мені знову стало б погано, як тоді на дорозі.

Ще трохи походивши колами, ми вирішуємо повернутися, зрозумівши, що так просто могилу Гіллагана нам не знайти.

Дорога назад немов сама стелиться нам під ноги, ми досить-таки швидко доходимо до сходинок і піднімаємося вгору. Кіан втискає засув у ржаві пази, щільно замикаючи двері крипти, гасимо в коридорі казематів все світильники і, нарешті, вибираємося на поверхню.

Після такої незвичайної прогулянки відчуваю себе втомленою і вичавленої, як лимон. А попереду, між іншим, купа справ. І як тепер зібратися з силами? Притуляюся спиною до стіни біля дверей, поки Кіан на неї вішає замок і провертає ключ, замикаючи вхід. Тут же нас і знаходить стривожений Оран.

─ Леді Айне, там потрібна ваша допомога! ─ відхекавшись, заявляє він.

─ Моя? ─ дивлюся на пріома круглими очима.

─ Ваша. Хлопчина кухарки колишньої нашої з даху впав, зробіть що-небудь. Малий зовсім поганий ...

Серце тривожно поколює… Але що я можу? Раніше часто доводилось лікувати місцевих, а тепер ...

─ Оран, я ж відьма ... Ірма навряд чи підпустить мене до своєї дитини, ─ натякаю я на її теплий прийом.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍