Маргарет Етвуд - Заповіти

рожеву шкільну форму, яку я носила, бо не мала іншого одягу, крім білої сукні для походів до церкви. Тож я стояла серед кімнати в одній комбінації. Було не холодно, та я відчувала, як по шкірі пішли сироти від того, що мене роздивляються й оцінюють. Тітка Лорна зняла мірки, Тітка Бетті записала їх у маленький нотатник. Я уважно стежила за нею — завжди спостерігала за Тітками, коли вони писали ці таємні повідомлення собі.

Тоді мені сказали, що я можу знову вдягти форму. Так я й зробила.

Далі була дискусія щодо того, чи потрібна мені нова білизна для проміжного періоду. Тітка Лорна вважала, що це було б непогано, але Пола відкидала цю ідею, бо ж цей період триватиме недовго й те, що я вже маю, мені цілком підходить. Пола перемогла.

Трійко Тіток пішли. Повернулися через кілька днів з двома сукнями: одна — на весну й літо, друга — на осінь та зиму. Вони були зелені: весняна зелень з білою оздобою (облямівка на кишенях, комірець) для весни й літа, і весняна зелень з темно-зеленою оздобою для осені й зими. Я бачила дівчат свого віку в таких сукнях і знала, про що це говорить: весняна зелень символізувала молоде листя, а отже, — дівчат, готових стати до шлюбу. Втім Еконородини до такої екстравагантності не вдавалися.

Одяг, який принесли мені Тітки, хтось уже вдягав до мене, але він не був зношений, бо ж ніхто довго зелене не носив. Його перешили під мою фігуру. Спідниці були на п’ять дюймів вищі кісточок, рукави доходили до зап’ястків, талія була вільна, комірець — високий. До кожної сукні пасував крисатий капелюшок зі стрічкою. Я ненавиділа це вбрання, але не надто: мені потрібен був одяг, а цей був не найгірший. Трохи надії додавало те, що він покривав усі сезони: може, я протримаюся навіть осінь і зиму без одруження.

Старе рожеве й сливове вбрання забрали, аби випрати й віддати молодшим дівчатам. Гілеад був у стані війни — ми нічого не викидали.

27

Отримавши зелений гардероб, я потрапила до іншої школи — Школи дошлюбної підготовки «Корали» для юних жінок із добрих родин, які вчилися того, як бути заміжніми. Девіз було взято з Біблії: «Хто добру дружину знайде? Цінніша вона за корали».

Цією школою також керували Тітки, але, попри те, що вони вбиралися в ті самі коричневі роби, що й інші, ці Тітки чомусь були більш стильними. Вони мали навчити нас грати ролі господинь у домах високого класу. Саме «грати ролі» — ми мали стати акторками на сценах своїх майбутніх господ.

Шунаміт та Бека зі школи Відали опинилися в моєму класі: учениці нашої школи часто потрапляли до «Коралів». Не так багато часу минуло з тих пір, як я бачила їх востаннє, але вони здавалися значно старшими. Шунаміт закручувала темні коси навколо голови й вищипували брови. Її не можна було назвати вродливою, але вона була жвава, як завжди. Зауважу, що слово «жвава» Дружини використовували у несхвальному сенсі — воно означало «некерована».

Шунаміт сказала, що їй уже не терпиться вийти заміж. Насправді вона більше ні про що й не говорила, тільки про те, яких їй доберуть чоловіків, яким вона віддає перевагу і як уже не дочекається. Їй хотілося вдівця років сорока, щоб він не дуже любив першу Дружину, не мав дітей, був високопоставлений і вродливий. Якийсь юний придурок, у якого ще не було сексу, її не влаштовував, бо це могло бути незручно — що, як він не знатиме, куди встромити свою штуку? Вона й завжди плескала язиком необачно, але тепер — іще більше. Можливо, набралася цих нових, грубіших висловів від Марфи.

Бека схудла ще більше. Її зеленкувато-карі очі, які завжди здавалися великими відносно обличчя, схоже, ще збільшилися. Вона сказала, що рада тому, що ми в одному класі, але саме перебування тут її зовсім не тішить. Вона довго просила родину не видавати її заміж — надто юна, ще не готова, — але вони отримали дуже добру пропозицію: старший син Сина Якова та Командора, який добре просунувся на шляху до того, щоб самому стати Командором. Мати сказала їй не бути дурненькою — вдруге така пропозиція не трапиться, і якщо вона її не прийме, пропонуватимуть усе гірше й гірше, що старша вона ставатиме. Якщо до вісімнадцяти залишиться незаміжньою, її вважатимуть сухофруктом і на Командора можна буде не розраховувати: пощастить, якщо хоча б Хранителя матиме. Її батько, дантист Гроув, сказав, що серед Командорів не прийнято розглядати дівчат нижчого класу — її класу, тож відмова — це все одно, що образа, і невже вона хоче його знищити?

— Але я не хочу! — скиглила вона до нас, коли Тітка Ліз виходила з класу. — Щоб якийсь чоловік навалювався, як… як купа хробаків! Ненавиджу це!

Я завважила: вона не сказала, що «зненавиділа б» це — радше що вже ненавиділа. Що з нею сталося? Щось ганебне, про що не можна говорити? Пригадалося, як засмутила її історія наложниці, розрубаної на дванадцять частин. Та я не хотіла розпитувати — ганьба іншої дівчини може пристати до тебе, якщо будеш надто близько.

— Та буде не так уже й боляче, — сказала їй Шунаміт. — І подумай про все те, що ти матимеш! Власний будинок, власне авто з Хранителями, власні Марфи! А якщо не зможеш народити дитину, вам дадуть Служниць, скільки буде потрібно!

— Мене не цікавлять автівки, Марфи й навіть Служниці, — сказала Бека. — Це те жахливе відчуття… Мокре відчуття…

— Ти про що? — зареготала Шунаміт. — Про їхні язики? Та не гірші за собачі!

— Значно гірші, — заперечила Бека. — Собаки хоч дружні до тебе.

Я не говорила про свої почуття стосовно шлюбу. Не могла поділитися подробицями відвідин лікаря Гроува: він однаково залишався батьком Беки, а Бека залишалася моєю подругою. В будь-якому разі я відчувала радше огиду й презирство, і тепер це здавалося мені таким тривіальним, зважаючи на щирий жах Беки. Вона справді вірила, що заміжжя знищить її, розчавить, зведе до нуля, що вона танутиме, мов сніг, аж поки не залишиться нічого.

Коли Шунаміт не було поряд, я запитала, чому мати не хоче їй допомагати. Тоді пролилися сльози: мати була їй не справжньою матір’ю, вона дізналася про це від Марфи. Як не соромно, її справжньою матір’ю була Служниця. «Як у тебе, Аґнес», — прошепотіла вона. Офіційна мати використовувала це проти неї: чого їй так боятися сексу з чоловіком, якщо