Мирослав Лаюк - Світ не створений

й третя дитина». Друга — штовхнула ногою примерзлу до сходинок мертву ворону й повернулася до хати.

Я зайшов у стіни василіанського кляштора, де колись вчилися діти Гонти, героя Шевченкової поеми, а тепер була постановка його «Гайдамаків». Я встиг на середину вистави, просто на слова «Зайнялася Смілянщина, / Хмара червоніє. / А найперша Медведівка / Небо нагріває. / Горить Сміла, / Смілянщина / Кров’ю підпливає. / Горить Корсунь, горить Канів, / Чигирин, Черкаси / Чорним шляхом запалало, / І кров полилася». Актори вибігали на поміст, а світло ставало все червонішим. Але кров не лилася. Я стояв за червоними вояками, які мене ні в чому не підозрювали, й оглядав людей у залі. Ні, її не було.

Частина ця в Шевченка називалася «Червоний бенкет». Малася на увазі різанина, яка відбувалася просто на площі за стінами цієї монастирської школи, тепер пролетарського театру. Селяни, працівники млинів і гуралень, втікачі й міщани, дрібна шляхта й нижче духівництво — прорвалися в місто. Повстанці влаштували розбій. Вони й досі шмигають туди-сюди, ріжуться. Якщо довго стояти на вулиці, тебе рано чи пізно щось штовхне, знесе. А ти думатимеш, що це несподіваний порив вітру.

Війна — завжди.

«…Ну а чого їй тут бути? Ну чого? Ти ідіот?» — спитає кожен, кому розповім цю історію. Я піднявся. Молоденький солдатик буркнув, я став біля стіни, ще раз усе оглянув і пішов на двір.

Коли люди почали виходити після вистави, я попрямував до сцени. На помості сиділа й курила актриса, що грала Панську Польщу. Коли запитав, де режисер, вона показала цигаркою на двері. Ми розминулися. Спина чоловіка зникла за дверима, однак я встиг побачили й запам’ятати його профіль.

Я вибіг надвір — і в кінці вулиці побачив режисера. Він поспіхом минув кілька будинків і завернув до одного з них — з великими освітленими вікнами. Я постояв біля огорожі й зрозумів, куди він так поспішав — вечеря була вже на столі.

Коли підходив до дверей, то чув за ними голосну суперечку. «Вони здогадуються, — казав жіночий голос. — Вони навідаються сюди».

…Так, я розчинив двері й побачив Аліну.

…Я біг до коня, прив’язаного біля базиліанського кляштора — Аліна чекала мене в кінці вулиці. Я був швидкий, а вона — знайдена. Я гнав, як шторм, а вона тулилася до стіни, щоб злитися з нею й стати непомітною для переслідувачів.

Так, так не буває. Я виграв цю лотерею, сталося неможливе, рак на горі свиснув, таке трапляється лиш у літературі, — як там ще кажуть про те, що сталося?

Солдат наприкінці вулиці крикнув: «Он же та петлюрівка!» Я підхопив її на льоту. Ми полетіли вперед, а за нами погнали п’ятеро.

— Чого петлюрівка? — питав я.

— Жени!

— Чому ти тут?

— Зроби так, щоб я тут не була.

Ми виїхали за місто в поле. Місяць на морозі вимерз, ніби кабачок на городі, який не встигли зібрати до перших заморозків: він зберіг свою форму, але, розтанувши, перетвориться на щось зіжмакане й вицвіле. Вона тримала мене, ніби я — все. Ззаду лунали постріли. Кулі не сміли нас пробивати. Ми були чарівною субстанцією, яка відштовхувала розпечений метал. Ми прискорювалися, ми добряче відірвалися, однак ні на мить не спинялися.

— Де ти весь цей час?..

— А ти де? — відповідала вона.

І справді — що дали б ці відповіді? Що дало б підбирання слів, навіть щирих? Ми робитимемо це тоді, коли замість нас не зможе говорити делікатність наших пальців, покусаність губів і очі — мої очі, що озиралися час від часу, її очі, що відсвітлювали все над нами.

Ми мчали вузькою стежкою між двох озер. Вся дорога, все, що ми бачили, ставало симетричним. Ми мчали через центр композиції землі, навіть місяць посунувся і став посередині, над нами, як корона. Кінь вибивався із сил.

Ззаду чулися крики. Ми досі не знали, скільки їх. До тих перших приєдналися інші.

Ми бігли через поле вирощеної, але не зібраної гречки. За нами були крики, земля тремтіла, з вершків гречаної соломи обсипався сніг, ніби він був не замерзлою водою, а кристалічним цукром. Ми бігли між двох рядів дерев, через сливовий сад. Кожна гілка дрижала в льоді, а кілька засохлих сливок нагадували яйця без шкарлупи — прозорий білок і чорний зародок. Потім хмара закрила місяць — і ніч стала, як склянка узвару.

Сливовий сад закінчувався. Сніг довкола дерев був зовсім нерівним, понищеним водою, що вдень стікала з гілок. Попереду знову розкрилося озеро. І цього разу обійти його було неможливо.

— Лід надто тонкий, — я зупиняв коня.

— Жени, — била звіра Аліна.

— Ми провалимося!

— Жени!

— Ми помремо!

— Жени!!!

Я погнав. Я рахував кожен крок…Так винахідливі деспоти карали своїх дружин — пускали карету з розгону на лід.

За нами розколювалася крига, крига тріскала під задніми копитами коня, однак під передніми — твердла.

Червоні стояли перед сливовим садом, стріляли нам у спину й все мимо.

Біля самого берега задні копита коня проламали лід. Він вибрикнувся, вирвався з води, виніс нас на собі, від рвучкого руху його тіла ми не втрималися й упали на землю, за кілька сантиметрів біля криги.

Аліна лежала на снігу — тонка, як картина. Аліну намалював Ель Греко, дуже правдиво показавши виснаженість. Боятимуся її поцілувати — цю площину, боятимуся до неї торкнутися — а що як вона ніколи не стане випуклою. Аліна зламала ногу. Накладу їй шини, візьму її на руки, наче сукню. І ми поїдемо далі.

Однак це «далі» — вже давно мало назву. Бо, як казав Новаліс, усі дороги ведуть додому.

Зошит 13. Панські маєтки давно спустошено. По найглибших скринях народу лежали шовкові й гіпюрові тканини, які колись використають хіба як накидку на стіл. П’ять кроків від клуні в напрямку грушки — зариті срібні свічники, гіпсова фігурка ангела в курнику, обліплена послідом і пір’ям…

Я не дуже охоче їхав у бік свого дому, однак іншого виходу не бачив. Доля мала намір створити з мене іншу істоту, ніж був досі.

Тут народилися мої діди й прадіди. Тут зупинялися ті, через кого мої діди й прадіди виїхали. Ще здалеку помітив, що в домі хтось є. І то були наші — Скорський таки привів їх сюди, людей двадцять. Я запитав Санька, з яким не раз ішли пліч-о-пліч, де тепер доктор. Вони відповіли, що десь тут, але того вечора я його так і не побачив.

Душа мого прадіда Степана, разом з мамою й дядьком, 1918-го сіла у бричку й погнала в Париж, до Наполеона, проти якого прадід воював разом з