Настуся Соловейко - Драконяча відьма, Настуся Соловейко

Даная

– Ні! Відпусти! – закричала я – Я не полізу йому на спину!

– Я б теж волів, аби ти пленталася за мною на цій мотузці до самого Бладару, та боюся, що в такому разі це займе не один іон.

Не слухаючи моїх протестів, чоловік з легкістю підхопив мене й всадовив на спину рудому монстру.

Я очікувала болю, проте не відчула нічого, окрім приємного тепла, що випромінювало руде хутро.

Одним плавним рухом драконоборець опинився за моєї спиною. Я напружилася, коли сильні руки притиснули мене до міцних грудей і спробувала відсторонитися.

– Якщо не хочеш впасти, раджу не крутитися. Холодний, – звернувся він до Черепуса – ти летиш сам по собі.

Черепус неохоче випустив моє плече і злетівши у височінь, завис в очікуванні.

– Це там? – спитав драконоборець, вказуючи на одну з Драконячих гір.

– Ні, трохи правіше.

– Добре.

Більше він не вимовив жодного слова, однак, Райн піднявся у повний зріст і високо стрибнувши, злетів над верхівками дерев. Певно, я ще ніколи так не кричала.

Нічого не могла з собою вдіяти. Здавалося, що я от-от випаду й полечу вниз. В голові виникла картинка мого бездиханного тіла, стікаючого кров'ю і я щосили вчепилася у руде хутро, на скільки це дозволяли зв'язані руки, одночасно притискаючись до єдиної опори – драконоборця.

Монстр майже не торкався землі й одним махом пролетів пів лісу.

Вітер шумів у вухах, та все одно, я почула гортанний сміх позаду.

Весело йому! Бодай би ти здох!

Діставшись ущелини, Дейнід на якусь мить зупинився, а потім стрілою пірнув униз.

Цього разу я навіть не кричала, а заплющивши очі, тихо молила первісного дракона послати мені миттєву смерть.

Раптово, запала тиша і я відкрила очі.

Ми знаходилися на самому дні розколини.

У вогкому червоному тумані темніли якісь невідомі предмети, та придивившись, зрозуміла, що це чиїсь кістки. Величезні кістки!

Чоловік зістрибнув на землю й роззирнувся.

 – І де ж вони? – спитав він роздратовано.

– Звідки мені знати! – відказала зло – Може, вони вже давно заіржавіли, або ж їх пожерли дикі звіри!

– Ладарій іржа не бере, і дуже сумніваюся, щоб якась тварина спокусилася його жерти – він отруйний для них.

Мої очі розширилися.

– А для мене?

– Теж. – відповів коротко, пильно роздивляючись все навкруги.

– Послухай, ти вже достатньо мене налякав, – заговорила скоромовкою – хочеш, я поклянуся тобі, що нікуди не піду з цього лісу й нікому не заподію зла. Ти знаєш таку клятву відьма порушити не зможе. Залиш мене тут!

Він повернувся до мене і його жовтий пекучий погляд ковзнув по моїм голим ногам. Спідниця задралася під час польоту, і тепер чорною масою збилася до середини стегна. Я відчула, як краска заливає лице.

– Ні. – відповів сухо.

– Але чому? Я не розумію!

Він стенув плечима.

– Твоє розуміння мені й не потрібно.

Твердими кроками рудоволосий направився вперед й схилившись, вихопив із груди кісток червону кірасу.

Гуркіт луною прокотився по ущелині.

Це мені не сподобалося. Занадто голосно для такого місця!

Несподівано, звідкись зверху на мене щось капнуло.

Спершу, я подумала, що певно, починається дощ. Намагаючись розгледіти небо із цього напівтемного колодязя підняла голову вверх і заклякла.

Просто за декілька марів від мене сидів велетенський синій ящур. Голова всіяна довгими шипами й гострий хвіст, що сіпався із боку в бік.

З пащі, повної гострих зубів, капнула слина, шльопнувшись на гострий виступ, розлетілася цятками навколо.

Боячись поворухнутись, я хотіла позвати драконоборця, та відчула, як широка долоня затулила мені рот. А потім його руки буквально скинули мене на землю, від зіткнення із гострим камінням я зойкнула. У ту ж мить, хутро Райна перетворилася на рідкий вогонь й він зробивши різкий випад, вчепився у лапу ящура. Від тонкого неприємного вереску в мене заклало вуха.

Чоловік перескочивши зі спини пса на ящура охопив його шию. Пролунав характерний хруст. Монстр ще кілька разів сіпнувся і важкою тушею впав униз, підіймаючи клуби пилу.

Я скрикнула й відсахнулася – зубаста морда мало не причавила мені ногу.

Десь із глибини ущелини донісся шурхіт, від якого в мене сироти поповзли шкірою.

– Думаю, нам вже час. – спокійно проговорив цей ненормальний, згинаючи майже у рівний пласт знайдену кірасу і запихаючи її до моєї сумки.

Вогонь Райна згас і драконоборець знов закинув мене попереду себе.

Сил опиратися більше не було. Все одно він не відступиться. З тим самим успіхом, я б могла промовляти до стіни чи каменю.

Холодного ніде не було видно. Куди це він подівся?

За два стрибки, ми опинилися на кордоні між лісом і селищем. Райн трохи сповільнився і драконоборець зліз на землю, стягуючи мене слідом.

Чоловік приклав руку до голови цього дивного створіння і просто у мене на очах, Райн почав зменшуватись.

Якби сама не побачила – то, навряд би повірила.

Як таке можливо без магії?

За якусь хвилину, переді мною стояв звичайний рудий пес, хіба що, трохи більший за тих, що я бачила у селищі.

– Це ж магія! – вигукнула мимоволі.

– Можливо. – відповів драконоборець і потягнув мене уперед.

Із таємною надією очікувала, що от-от він наштовхнеться на невидиму перешкоду, і я зможу залишитися вдома.

Та на мій превеликий подив, він спокійно вийшов з лісу і мені не залишилося нічого іншого, як піти слідом.

Востаннє озирнувшись на високі дерева й густі кущі, почула ледве чутний шепіт:

– Щастииии….

Хитнувши головою, відвернулася. Ще тільки голоси чути мені не вистачало!

І плювати мені на удачу, я повинна придумати як втікти від цього божевільного!

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍ Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно