Мілан Кундера - Вальс на прощання

корок широким жестом. Потім налляв трохи вина в Бертлефів келих. Той підніс келих до вуст, покуштував і обернувся до господаря.

— Чудове. Це урожай двадцять третього року?

— Двадцять другого, — відказав господар.

— Наливайте, — сказав Бертлеф, і господар обійшов стіл і поналивав усім вина у келихи.

Бертлеф узяв свій келих.

— Друзі мої, скуштуйте цього вина. У нього солодкий смак минувшини. Посмакуйте його, всмоктуючи в себе, наче з довгої мозкової кістки давно забуте літо. За допомогою тосту я хотів поєднати минувшину і теперішність. Сонце 1922 року із сонцем цієї пори. Це сонце — Ружена, оця проста дівчина, що є справжнісінькою королевою, хоч і не знає цього. На сукні цього курортного містечка вона сяє мов самоцвіт на лахмітті жебрака. Вона — як серпик місяця-молодика, забутий на бляклому денному небосхилі. Вона — як метелик, що пурхає над сніговими заметами.

Оператор силувано засміявся.

— Ви не перебільшуєте, начальнику?

— Ні, не перебільшую, — відказав Бертлеф і глянув на оператора. — Так видається лише вам, бо ви живете на нижчому рівні буття, ви, антропоморфний оцет! Ви переповнений кислотою, вона бурхає у вас, наче у казанку алхіміка! Ви життя віддали б за те, щоб виявити довкола себе ту мерзоту, яку носите у собі! Тільки тоді ви бодай трохи відчули би злагоду поміж собою і світом. Адже той світ, що прекрасний, лякає вас, він завдає вам болю й весь час виштовхує вас із себе. Нестерпно, еге ж? Бруд під нігтями і вродлива жінка коло вас! Отож спершу треба облити брудом жінку, а тоді тішитися нею. Хіба не так, пане? Я радий, що ви ховаєте руки під столом, отже, я мав рацію, нігті у вас таки брудні.

— А мені начхати на ваші хороші манери, я ж не блазень у білому комірці й краватці, — відтяв оператор.

— Ваші брудні нігті й подертий светр ніяка не новина на цім світі, — сказав Бертлеф. — Був колись один філософ-цинік, що вештався вулицями Афін у подертій киреї, щоб усі захоплювалися, як йому начхати на умовності. Якось зустрів його Сократ та й каже: «Крізь діри у киреї я бачу твоє марнославство». Ваш бруд, любий пане, це марнославство, і марнославство ваше брудне.

Ружена ніяк не могла отямитися від подиву. Чоловік, що його вона насилу знала як пацієнта, прийшов їй на поміч, наче з неба впав, і її зачарувала вишукана природність його поведінки і та шорстка певність, з якою він приборкав нахабство оператора.

— Бачу, вам аж заціпило, — сказав Бертлеф операторові після короткого мовчання, — повірте, я нітрохи не хотів вас образити. Я люблю злагоду, а не сварки, і якщо я надто захопився красномовством, то прошу мені вибачити. Я хочу тільки одного: щоб ви скуштували цього вина і випили зі мною за Ружену, задля якої я прийшов сюди.

Бертлеф підняв свій келих, та ніхто не приєднався до нього.

— Пане господарю, — сказав Бертлеф шинкареві, — випийте з нами!

— Цього винця я залюбки хильну, — сказав той і, взявши на сусідньому столі порожній келих, налляв вина. — Пан Бертлеф знається на добрих винах. Він давненько вже учув мій льох, як ото ластівка здалеку чує своє гніздо.

Бертлеф щасливо засміявся, як людина, якій потішили її самолюбство.

— Вип’єте з нами за Ружену? — запитав він.

— За Ружену? — запитав шинкар.

— Авжеж, за Ружену, — відказав Бертлеф, глянувши на свою сусідку. — Вона мені подобається, а вам?

— Поруч із вами, пане Бертлефе, завжди тільки вродливі жінки. Не треба дивитися, чи гарна дівчина, якщо вона сидить коло вас.

Бертлеф знову щасливо засміявся, разом із ним засміявся господар і, дивна річ, засміялася разом з ними і Каміла, яку прихід Бертлефа тішив од самого початку. То був неочікуваний сміх, та, якимось дивним і непоясненним чином, дуже заразливий.

Режисер із делікатною солідарністю й собі долучився до Каміли, за ними засміявся й помічник режисера, потім і Ружена, що занурилася в той розмаїтий сміх немов у теплі обійми. То був її перший сміх за день. Вперше вона розслабилася, вперше їй полегшало. Вона сміялася гучніше за інших і не могла того сміху погамувати.

Бертлеф підняв свій келих.

— За Ружену!

Шинкар теж підняв келих, потім Каміла з режисером та його помічником, і всі повторили вслід за Бертлефом:

— За Ружену!

Навіть оператор урешті підняв келих і випив, не сказавши ні слова.

Режисер ковтнув вина і вигукнув:

— Їй-богу, це вино справді чудове!

— Я ж вам казав! — мовив господар.

Тим часом хлопчак приніс великий таріль із сиром, поставив його на столі, й Бертлеф запросив:

— Пригощайтеся, сир пречудовий!

Режисер приголомшено сказав:

— Де ви взяли такий асортимент сиру? У мене таке враження, наче ми у Франції!

Напруга зненацька ослабла, атмосфера розрядилася. Всі захоплено загомоніли, накладали собі сиру, питали, звідки шинкар його вискіпав у цій країні, де так мало сортів сиру, і наливали собі вина.

І коли всі вже геть розм’якли від утіхи, Бертлеф підвівся й сказав:

— Мені було приємне ваше товариство, тож дякую вам. Мій друг Шкрета дає сьогодні концерт, і ми з Руженою хочемо туди піти.

19

Ружена і Бертлеф зникли у легких вечірніх сутінках, і початкове піднесення, що охопило було товариство й понесло його до уявного острова розпусти, щезло вмить і вже ніщо не могло його повернути. Усім стало тоскно.

Пані Клімова немовби прокинулася зі сну, в якому вона будь-що хотіла лишитися надовше. Вона подумала собі, що на концерт їй іти нема чого. Що для самої неї був би фантастичний сюрприз, якби вона приїхала сюди не задля того, щоб стежити за чоловіком, а щоб доскочити якоїсь пригоди. Що було б просто чудово лишитися з трьома телевізійниками, а завтра вранці тихенько податися додому. Щось підказувало їй, що так і треба зробити; що це був би справжній вчинок; звільнення; зцілення; пробудження від чарів.

Та вона вже була надто твереза. Всі чари пропали. Вона лишилася наодинці зі собою, зі своїм минулим, з тяжкою головою, де роїлися її давні тривожні думки. Бодай на кілька годин кортіло їй продовжити той короткий сон, але вона знала, що він уже збляк і розвіявся, немов уранішня мла.

— Що ж, мені теж час, — сказала вона.

Телевізійники спробували її вмовити, та знали, що в них немає ні сили достатньо, щоб її втримати, ні певності в собі.

— А нехай йому всячина! — сказав оператор. — Що то за чолов’яга був?

Вони хотіли було розпитати шинкаря, та відколи Бертлеф пішов, на них знову ніхто не звертав