Маріам Сергіївна Петросян - Дім, в якому…

десь там, — кивнув Табакі. — Але він — серед своїх, а тобі в коридорах робити нічого.

Я не став уточнювати, що він має на увазі під «своїми».

— А Сфінкс?

— Сфінкс пасе Грубого. У туалеті. Щоб дитятко не переживало.

Горбач і Лері, порадившись, почали жбурляти під ліжко порожні пляшки. Спітнілий, нездоровий на вигляд Чорний запитав зі свого ліжка, чи дадуть йому спокійно вмерти.

— Знадвору прилазять, — цвірінчав Табакі. — Як тільки йде до зими — так і лізуть у Дім. А коти — ті пізніше приходять. Гуляють до останнього. Через те й кінці з кінцями не сходяться, різнобій.

Нещасний щур, не витримавши пляшкової атаки, вибіг на середину кімнати й завмер, ставши стовпчиком, перед відчиненими дверима. Він явно втратив усякий глузд, бо навіть не спробував вискочити.

Лері накинув на нього ганчірку для підлоги. Горбач з ревінням кинувся на горбочок, який утворився, хапнув його та викинув на коридор. Потім копняком закрив двері, розсипавши книжки, котрі їх підпирали.

— Клас! — верескнув Лері та кинувся його обнімати.

— Ну от, — сказав Табакі задоволено. — Бачиш, як усе швидко закінчилося?

Подумки я порадів, що не збиратиму з підлоги порожні пляшки. І що той щур досі живий.

— Як ви думаєте, він не постраждав через те, що я ним ось так метнув? — запитав Горбач.

— Та що вже там, він же в шматці летів, що йому станеться? — озвався Лері, якого самопочуття щура мало обходило.

Табакі запевнив Горбача, що щур був абсолютно щасливим і коли летів, і коли приземлився. Чорний знову поцікавився, чи йому дадуть упокоїтися з миром.

І тут увійшов Сліпий з ганчіркою з-під щура в руках.

— Геть зовсім побожеволіли? — запитав він.

— У тебе влучило? — завмираючи від захвату, уточнив Табакі.

— Влучило.

— І ти здивувався?

— Ми удвох здивувалися.

Сліпий відкинув ганчірку й гепнувся на ліжко. Він був босий і розколошканий, светр пов’язаний на шиї вузлом, на ногах — налипла тирса, пальці вимазані сажею, а ще від нього дивно пахло. Вогкістю та, здається, травою. А довкола губ чорніла смужка болота. Я подумав, що він прийшов із дуже незвичайного місця. Подібного на те, де добуваються шкаралупки від яєць василісків. Ще я спробував вгадати, до котрої з категорій Шакала його можна зарахувати — до маніяків чи до індивідів з роздвоєнням особистості? Щодо цього питання я так і не визначився.

Потім повернувся Сфінкс із Грубим, який повиснув у Сфінкса на спині. Сів біля Сліпого й подивився на нього. Сказав:

— Витри пащу. Ти що, землю їв?

— Не землю, — безтурботно озвався Сліпий, витираючись рукавом.

Я вирішив, що він, певно, все ж маніяк.

Грубий, з’їхавши зі Сфінкса, підкотився до мене й почав смикати за ґудзики піжами, намагаючись їх відірвати. Македонський запарював чай.

— Світає, — промовив Горбач. — Може, поспимо трохи?

Поспати не вдалося. Через півгодини після Сліпого повернувся Лорд. Світанковий ельф, обмотаний еластичним бинтом. У чужому береті, з якимось брязкальцем на шиї та ще п’яніший, ніж кілька годин тому. Випакував із кишень зім’яті купюри й полаявся зі мною, бо моя нога якимось чином опинилася під його подушкою. Він наговорив багато образливого про мої ноги, демонстративно поміняв наволочку та знов ушився.

Коли він поїхав, я нарешті збагнув, що за нова прикраса теліпалася в нього на шиї. Це був зуб Чорного на срібному ланцюжку.

А наступну ніч я провів в ізоляторі. У маленькій кімнаті, всуціль оббитій губкою. Вгорі губку обтягував веселенький жовтий квітчастий ситець. Ще тут був наполовину втоплений у стінній ніші унітаз, замаскований під сміттєве відро з відкидною кришкою. Теж оббитий губкою та веселеньким ситцем. І матовий плафон на стелі. Більше не було нічого. Ідеальне приміщення для роздумів і сну. Мені б не завадило відсиджуватися тут раз на тиждень усі перші півроку перебування в Домі. Тільки тоді я не знав, що це так приємно. Мешканці Дому давно прибрали до рук цей курорт, і потрапити сюди можна було тільки двома способами. Чи то як покарання за яку-небудь провину, чи то виканючивши таку можливість у Могильнику. Про другий варіант я не знав. Тим більше я не уявляв собі, що перебування в Клітці можна кому-небудь передарувати, як це зробив Табакі.

Медогляд для однієї половини мешканців Дому був щотижневим, для іншої — щомісячним. Коли я жив із Фазанами, була ще категорія «А» — ті, кого лікарі дивилися кожного дня. У Фазанів таких було шестеро, а решта мріяли до них приєднатися. Категорія «А» давала поблажки в режимі, право на денний сон та на особливе меню з дієтичними салатами й вітамінізованими напоями. До медоглядів готувалися дуже ретельно, записуючи свої скарги до спеціальних блокнотів. У своєму розграфленому на дні та години блокноті я малював карикатури, тож його у мене відібрали.

Сьогодні я вперше поїхав на огляд у складі четвертої. Поки ми чекали своєї черги, Лері спорудив на стіні лазаретного коридора композицію з вижуваних жуйок із недопалком посередині, а Табакі обмалював собі фізіономію страшними пасмугами та ромбами.

— Треба ж чимось і Павуків порозважати, — пояснив він мені. — Робота у них важка, життя нецікаве, на оригінальний грим у стилі «КІСС» їм зав­жди буде приємно подивитися.

Проте грим у стилі «КІСС» нікого не втішив. Властиво, він викликав підозри. Табакі довго відмивали в процедурній, щоби перевірити, чи не приховує він під гримом сліди яких-небудь болячок. Нарешті Шакал, відмитий до блиску, рожевий, з мокрими вухами виїхав із процедурної, розмахуючи білим папірцем, подібним на чек.

— Бачили? — хвалькувато поцікавився він, демонструючи нам цей клаптик. — Люблять мене тут, ніде правди діти! Я в Могильнику привілейована особа!

— Ну навіщо тобі воно? — запитав його Лорд. — Від минулого разу ще й тиждень не пройшов.

— А я подарую його Куряці, — пояснив Шакал. — Треба ж іноді робити людям приємне.

— Ти певен, що він зрадіє? — засумнівався Лорд.

— Хай тільки спробує не зрадіти!

Я слухав їх, абсолютно не розуміючи, про що йдеться. Зрозумів тільки, що обов’язково повинен зрадіти чомусь, що подарує мені Табакі. Тому, коли він під’їхав і втелющив мені свого зіжмаканого папірця, я постарався зобразити радість. Вочевидь, мені це вдалося. Принаймні Табакі залишився задоволений.

— Куряка просто щасливий, — повідомив він Лорда. — А ти думав, він не оцінить. Погано ж ти знаєшся на людях.

І він рвонув на своєму Мустангу до виходу; я заховав подарунок у жменю та поїхав за ним.

На майданчику, який називали Передмогильним, я затримався, намагаючись розібрати, що написано на папірці. Решта пішли й поїхали вперед. Те, чого я так і не зміг прочитати, найбільше нагадувало неакуратно виписаний рецепт. Втративши надію зрозуміти, що там написано, я вирішив, що варто, напевно, повернутися в Могильник і порозпитувати Павуків. Може, це щось на кшталт Фазанячих привілеїв, навіщось підтверджених письмово. Але тут поряд зависочів Чорний. Він не став запитувати, радий я чи не радий. Певно, по мені було видно, що я все ніяк не розберуся зі своїм подарунком. Він просто відібрав папірець і сказав:

— Це скерування в ізолятор.

Перша думка була — Чорний жартує. Друга — Табакі влаштував мені якусь люту капость.

— Так я і знав. Ти не в курсі, — зітхнув Чорний. — Слухай, це, звичайно, не моє діло, але ти зав­жди ось так хапаєш усе, що дають?

Він нависав наді мною, як вежа. Великий. Дорослий. Флегматичний.