Філіп Кіндред Дік - Чи мріють андроїди про електричних овець?, Філіп Кіндред Дік

уточнив Рік. — А ти лише скажеш, що показали стрілки приладів. Лише повідомиш мені показники; і я вже сам усе підрахую, — він приліпив до щоки адгезивну пластину, зафіксував стержень так, що промінь світив йому просто в око. — Готовий? Стеж за стрілками. Час відповіді до уваги не беремо; тільки величину відхилень стрілок.

— Авжеж, Ріку, — люб’язно відгукнувся Реш.

Уголос Рік промовив:

— Я спускаюся в ліфті з андроїдом, якого щойно впіймав. Раптом хтось його вбиває без попередження.

— Жодного відчутного відхилення, — прокоментував Філ Реш.

— На скільки відхилилися стрілки?

— Ліва — на 2,8. Права — на 3,3.

— Андроїда-жінку, — продовжив Рік.

— Тепер — на 4,0 і 6,о відповідно.

— Забагато, — підсумував Рік; він зняв адгезивний диск з довгими проводами зі своєї щоки й вимкнув промінь у стержні. — Це емпатично-співчутлива реакція, — пояснив він. — Так реагує людина на більшість запитань. За винятком екстремальних, у яких ідеться про вироби з дитячої шкіри... себто відверто патологічних.

— І що це означає?

— Я здатний відчувати емпатію принаймні до певних андроїдів. Не до всіх, але... до одного чи двох.

«Наприклад, до Люби Люфт, — подумав він. — Отже, я помилявся. У реакціях Філа Реша немає нічого неприродного чи нелюдського; вся причина в мені».

«Цікаво, — розмірковував він далі, — чи хтось серед людей коли-небудь мав співчуття до андроїда».

«Зрозуміло,— припускав Рік,— таке може більше не повторитися в моїй практиці; можливо, це якась аномальна реакція, і вона пов’язана з моїми почуттями до „Чарівної флейти“. До голосу Люби, загалом до долі її кар’єри, що так раптово обірвалася. Поза сумнівом, чогось схожого я раніше ніколи не відчував. Принаймні не звертав на таке уваги. Жодного співчуття до Полокова. Та й до Ґарланда, — і тут він зізнався собі: — Якби за результатами тесту Філ Реш виявився андроїдом, то я б його вбив без найменших докорів сумління. У всякому разі, після смерті Люби».

«Ось тобі й різниця між справжніми живими істотами й гуманоїдними структурами. У тому ліфті, що в музеї, — казав він собі подумки, — я спускався з двома створіннями — з людиною і з андроїдом... і мої почуття виявилися протилежними загальноприйнятим. Протилежними до тих, які я звик мати... які я повинен був мати».

— Ти втрапив у халепу, Декарде, — здається, Філа Реша це потішало.

— Ну... і що мені робити?

— Це секс, — заявив Філ Реш.

— Секс?

— Тому що вона — воно, отой андроїд — була для тебе фізично привабливою. Хіба з тобою такого раніше не траплялося? — усміхнувся Філ Реш. — Нас учили, що це і є найголовнішою проблемою для мисливця за головами. Хіба ти не знаєш, Декарде, що на планетах-колоніях вони мають андроїдів-коханок?

— Але це протизаконно, — сказав Рік, згадавши про спеціальний закон.

— Так, протизаконно. Статевий зв’язок людини з андроїдом протизаконний. Більшість відхилень у статевих стосунках — також протиправні. Але люди все одно...

— А як щодо... ні, не сексу, а кохання?

— Секс — це інша назва для кохання.

— А як щодо любові до своєї країни? — не здавався Рік. — Любові до музики?

— Якщо це любов до жінки або до жінки-андроїда, то це секс. Прокинься і подивися правді у вічі, Декарде. Ти хотів лягти в ліжко з жінкою-андроїдом... не більше і не менше. Одного разу я вже мав із таким справу. Коли я тільки почав працювати мисливцем за головами. Тому не впадай у відчай; ти одужаєш. Просто змінився звичний для тебе порядок речей. Не потрібно вбивати її або бути присутнім, коли її вбивають, і тоді відчувати до неї фізичний потяг. Роби все навпаки.

Рік дивився на нього збентежено:

— Що, спочатку переспати з нею...

— ... а тоді вбити, — сказав Філ Реш коротко.

«Ти — хороший мисливець за головами, — усвідомив Рік. — І твоє ставлення до анді це підтверджує. А я?»

Раптом уперше в житті він засумнівався у відповідності своїй посаді.

Розділ 13

Швидко, мов вітер, Джон Р. Ісидор линув високо в небі додому з роботи наприкінці дня. «Цікаво, чи вона й досі там, — подумав він, — у тій своїй старій захаращеній квартирі; сидить і дивиться по телебаченню Бастера Френдлі, щохвилини здригається від страху, коли їй учувається, що хтось іде коридором. А вчувши мої кроки, вона також, мабуть, здригнеться».

Він уже встиг побувати на продуктовому стихійному ринку. На сидінні біля нього лежала ціла сумка делікатесів: соєвий соус, достиглі персики, хороший, ніжний, але смердючий сир; і все це похитується вперед-назад, коли він то збільшує, то зменшує швидкість свого говеркара; сьогодні Ісидор був надміру збудженим, тому говеркар вів ривками. І його нібито й недавно полагоджений засіб пересування чмихав і стрясався, як це він зазвичай робив упродовж місяців ще до капітального ремонту. «Прокляття», — сказав сам до себе Ісидор.

Запах персиків і сиру, що поширювався у салоні, приємно лоскотав його ніздрі. На дефіцит він викинув усю свою двотижневу зарплату, яку він випросив авансом у містера Слоута. А ще під сидінням, де вона ніяк не змогла б упасти і розбитися, бовталася пляшка шаблі — чи не найбільша рідкість. Він зберігав її у клієнтському сейфі «Банку Америки», тримався за неї, як не знати за що — ні за які гроші не хотів продавати — бо жив сподіванням, що десь там, у майбутньому, в нього раптом з’явиться дівчина. Але цього не траплялося. Аж поки не настав сьогоднішній день.

Захаращений сміттям, безлюдний дах його багатоквартирного будинку, як завжди, викликав у нього пригнічення. Йдучи від говеркара до дверей ліфта, він уважно дивився собі під ноги, весь час пам’ятаючи про сумку й пляшку, які ніс дуже обережно, побоюючись, як би за що не перечепитися і не впасти в ганебну яму економічного краху.

З натужним скрипом прибув ліфт, і він спустився не до своєї квартири, а на поверх нижче, де жила тепер нова мешканка Пріс Стреттон. Зупинився перед її дверима і злегка постукав краєм пляшки в її двері — його серце від хвилювання мало не вискакувало з грудей.

— Хто там? — пролунав її голос, приглушений, але добре чутний навіть з-за дверей. Переляканий, хоча й гострий, як бритва.

— Це Дж. Р. Ісидор, — сказав він жваво, тішачись своєю впевненістю, відновленою