Катерина Дако - Купи мене, Катерина Дако

* 27 *

 

Виходить, цей персик став для мене своєрідним фіксаційним предметом, який використовують, бажаючи занурити людину в гіпноз. Ось і я так само, сама себе занурила в подібний стан.

Але тепер, коли все закінчилося, і ніжну ароматну м'якоть мучили чужі зуби, я зрозуміла, що всі мої відчуття вмить повернулися. І навіть явно загострилися...

Особливо гостро відчула свою наготу та принизливу позу, стоячи колінами на передостанній сходинці, а руками упираючись у м'який килим на площадці третього поверху. І наді мною так само височів жуючий шеф, який явно нікуди не збирався йти.

І саме його присутність робила ситуацію нестерпною. Я лопатками відчувала палкий похмурий погляд темних очей. На рівні підсвідомості зчитувала дихання, що вирівалося після оргазму... 

І ще персик цей...

Знати б, що він зараз думає...

Хоча ні, до чого це мені? Нехай он тій, що його задовольняла, розповідає. А мені це зовсім не потрібно.

Зібралася з духом і подолала останні дві ступені, розпрямляючись поряд із Федором. Але він не відступив. Так і стояв, дивлячись на мене нечитано.

Ось що йому потрібне? Навіщо він усе це затіяв? З якою метою? Посміятися хотів? Помститися, що я його відшила, не прийняла залицяння? Чи вирішив просто розважитись, купивши мене тоді, на самому початку? Здійснивши нібито благородний вчинок.

Протиснулася між ним і тією дівчиною, що продовжувала сидіти на підлозі. Ну зрозуміло, кнопку на браслеті їй досі не натиснули...

Що ж, нехай продовжують, розважаються далі. А мені треба якнайшвидше забратися звідси, поки червоні цифри не згасли.

Знала, що Федір напевно дивиться услід, тому максимально розпрямила спину, витягла маківку і пройшла ліворуч. У той коридор, який був трохи за поворотом. Зайшла до якоїсь кімнати, озирнувшись, чи не пішов за мною шеф. Але ззаду було пусто...

Відразу вирушила у ванну і встала під струмені душа, змиваючи з себе чужі запахи та дотики. Знала, що нічого не вийде, все це ввібралося набагато глибше. Адже від себе не втечеш.

А ось звідси, з цього полювання, мені хотілося втекти і дуже сильно. Поїхати, щоб ніхто мене не чіпав. Не торкався. Не лапав своїми руками. Та просто не дивився на мене, майже голу...

Витерлася рушником, потім обернулася в інше і залізла в шафу, засунувши за собою дверцята. Вирішила посидіти поки що тут...

Відчуття, що прокинулися, вмить захлеснули, варто було мені перестати рухатися.

Тіло фантомно згадало, як грубо стискав мої груди та стегна останній мисливець. А я й справді не відчувала тоді цього. Але, можливо, навіть синці залишаться.

Ну і нехай. Синці - це дрібниці. Це пройде, заживе, розсмокчеться.

А ось пам'ять? Куди подіти її? Як зробити так, щоб вона вкрилася товстим шаром амнезії? Щоб усі рубці після сьогоднішньої оргії зникли з її поверхні.

Між ніг був певний дискомфорт. Все ж таки я була майже не підготовлена ​​до такого напористого вторгнення. Потім уже організм, мабуть, подметушився, виділив якусь порцію вологи. Але спочатку мене мали практично на суху...

Та й чоловік був дуже далекий від ніжності. Не знаю, кого заводить жорсткий секс. Мені набагато приємніше, коли все відбувається ніжно та акуратно, з ласками, погладжуваннями та стимуляцією ерогенних зон. А цей мисливець, немов бабуїн, що зістрибнув із пальми. І потім так само застрибнув на неї назад. І начхати йому було на те, що я відчуваю...

Ну звичайно! Прям як у договорі. "Звертати увагу на фізичний і психологічний стан дичини..." Та нахрен тут нікому не потрібен нічий стан!

Але чомусь згадалася Віка. З її цинічним неприємним залицяльником, який про неї дуже дбав. Так, робив, що хотів сам. Але її не ображав. Навпаки, всіма способами задовольняв.

Очевидно, що таких реально одиниці. Тих, хто маючи повну владу над дівчиною, все одно не скочуються до рівня дикунів, а зберігає людську подобу. І ось дивно було саме те, що до всього цього полювання той чоловік виглядав і поводився реально відразливо. Але, запавши на Віку, не став ставитись до неї по-скотськи. Навпаки, забрав із цього борделя...

Можливо, й мене тут уже не було б, якби я погодилася на пропозицію шефа. Але... що вже шкодувати? Що зроблено те зроблено...

Чомусь згадалося, як вони з Ярославом уперше з'явилися у нашій компанії. Обидва молоді, високі, гарні. Тільки Федір – пекучий брюнет, а Ярослав – шатен із зеленими очима. І обидва відразу ж почали залишатися до мене. Немов посперечалися, хто ж перший зможе вкласти в ліжко просту бухгалтерку.
Однак я, пройшовши школу Влада, укладатися ні в чиє ліжко не хотіла.

І тоді пішла важка артилерія. Вони дарували невеликі презенти, балували мене солодощами та тягали каву вранці. І незмінно запрошували на обіди та вечері. Від яких я незмінно відмовлялася.

І якщо Ярослав, веселун і балагур, на всі відмови лише продовжував жартувати і діяти ще сміливіше, то Федір ставав все більш похмурим і вимогливим. І більш прискіпливим до роботи.

З одного боку мені подобалося, що мене обхожують відразу двоє таких чоловіків. Але з іншого, я розуміла, що в якийсь момент комусь із них може спасти на думку переступити межі дозволеного. Або, навпаки, викинути мене з роботи з вовчим квитком. А що таке бухгалтер із підмоченою репутацією – всі, звичайно, розуміють.

Тому я щосили намагалася працювати якісно, ​​не допускати помилок і промахів. Ну і тримати баланс між рішучою відмовою та ненав'язливим фліртом.

Все ще більше загострилося, коли нам із мамою знадобилися гроші. Тепер доводилося триматися за роботу щосили. Але все одно я розуміла, що ті гроші, які ми з нею заробляємо – крапля у морі...

І коли я побачила запрошення на цю вечірку...

Навіщо Федір так вчинив зі мною? Невже в нього так сильно урвався терпець, щоб заманити мене на подібне збіговисько? Чи він вирішив перевірити мене на меркантильність та продажність?

Цікаво, чи він знав, що мені відчайдушно потрібні гроші? Якщо знав, то це робить його вчинок ще більш мерзенним.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍