Анджей Збих - Ставка більша за життя. Частина 1, Анджей Збих

Вільчої. Якийсь торговець злякано зачиняв двері своєї підвальної крамнички-нори. Ганна зупинилась. В цю хвилю мало не черкнулася об неї, від когось тікаючи, схвильована добродійка, в якої з сумки виглядала хлібина.

— На розі Кручої облава! — шепнула вона.

Ганна відразу ж змінила напрям. Шкода: запізниться на десять хвилин. Звернула на Мокотовську і, обминаючи небезпечний квадрат, дійшла аж до площі Збавителя. На Маршалковській, здавалося, було більш безпечно; продавець газети раз у раз вигукував: “Новий Кур’єр Варшавський”! “Новий Кур’єр Варшавський”!; люди стовбичили на зупинках, а на розі літній добродій в окулярах продавав, як завжди, цигарки-саморобки в гільзах “Морвітан”. Ганна знала цього літнього добродія. До війни він займав високу посаду в міністерстві лісництва. Дівчина посміхнулася до нього й прискорила ходу. Вже було десять хвилин на першу.

Клосс чекав. З якого боку надійде Ганна? Чи агенти гестапо розставлені навколо кав’ярні, чи тільки в ній? Треба помітити Ганну якомога раніше, бо інакше… Клосс став у брамі. Трамвай, наблизившись, на якусь мить затулив собою протилежний бік Маршалковської. Трамвай проїхав далі, і Клосс побачив Ганну! Як важко не бігти! Коли Клосс переходив бруком, військова автомашина мало не зачепила його. Ганна вже була на краю тротуару; Клосса помітила лише тоді, як він прожогом підійшов до неї і торкнув її так, що аж сумочка випала з рук на землю.

— Вибач, — сказав він, підіймаючи сумочку. І додав: — Не йди туди. Гестапо!

Ганна негайно подалась у протилежний бік і зникла в юрбі. Клосс залишився сам. Звернув на вулицю Пія XI, а потім на Мокотовську, що все ще була безлюдною. Зупинився і витягнув портсигар. Руки його тремтіли, коли запалював сірник.

“Заспокойся, телепню, — подумав. — Заспокойся: вона ж уже в безпеці”.

На мурі давньої кам’яниці біліли стерті, але все ще помітні криві літери напису: “Варшава бореться”.

8

О дванадцятій сорок агенти гестапо підійшло до Рупперта, який все ще чекав Ганну.

— Ходімо, — сказав один з них. — Вона вже не прийде.

Рупперт неохоче підвівся із стільця: він знав, що його чекає. Мав ще крихітку надії зустріти дівчину, коли опинилися на Маршалковській. Може, вона просто запізнилася, може ж, він іще побачить її? Та дідько з нею, з тією полькою, адже ж йдеться тепер про нього, про Рупперта. Він, власне, не має за собою провини, хотів жити спокійно і ні в що не втручатися. Не любив гітлерівців, але нічого спільного не мав і з поляками. Поляки двічі змушували його до співпраці з ними, а тепер змусив до цього Лотгар… Руппертів батько, рурський промисловець, мав рацію, коли казав, що людина — це тільки невеличкий гвинтик у машині і що вона не має жодного впливу на свою долю. Не треба бути героєм, зате потрібно мати гроші й жінок. А якщо йдеться про ціну… Яку ціну доведеться заплатити тепер за власне життя?

Лотгар уже чекав у кабінеті. Глянув на Рупперта осклілими очима. Сам закурив, а йому навіть не запропонував цигарки.

— Ти обманув нас, — сказав, — а нас не можна обманювати.

Рупперт хотів крикнути, що він німецький офіцер, що він не дозволить так розмовляти з ним, не дозволить “тикати”, навіть якщо його в чомусь там і запідозрюють, що за польську кампанію його нагороджено Залізним хрестом, а пробелькотів:

— Я справді домовився з нею, можете мені вірити!

Його охопив страх. Краплини поту виступили в нього на лобі, руки стали вологими.

“Чи ж побачу ще Ільзу?” — не виходила думка з голови.

Лотгар уважно спостерігав за ним, одразу помітив, що заарештований боїться. Штурмбанфюрер любив, коли люди боялися, це були єдині хвилини, чогось варті в його житті; він зазнавав тоді особливу, майже фізичну втіху. Він ніколи не бив тих, кого допитував, якщо на обличчі допитуваного помічав те, що помітив зараз на обличчі Рупперта. Він знав, що це вже його людина, що варто їй зберегти життя; однак пізніше часто змінював свій намір і вмів застрелити без вагання боягуза, з якого йому вже вдалося витягти все потрібне,

— Пригадай-но гарненько, — крізь зуби цідив Лотгар, — ти нікому не говорив про нашу розмову?

— Нікому, пане штурмбанфюрер.

— Може, Ільзі?

— Не згадував про це при Ільзі, — сказав Рупперт, хоча хотів вигукнути: “Зась тобі до цієї дівчини, як ти смієш так по-панібратському називати її?”

— Ти в цьому цілком упевнений?

— Прошу вірити мені, пане штурмбанфюрер.

У сусідній кімнаті розітнувся крик і зразу ж обірвався, а Руппертові здалося, що той крик триває, начебто хтось пустив у рух патефонну платівку, на якій увесь час повторюється один і той же звук.

Лотгар усміхнувся, а усміхався він рідко.

— Я даю тобі ще один шанс, — мовив він. — Правду кажучи, я не повинен би це робити, бо ти ганчірка і зрадник, але я маю до тебе якесь співчуття. Якщо ти протягом двох днів знайдеш ту дівчину…

— Як же я це зроблю? — запитав Рупперт.

— Твоє діло, мій любий. Ми тебе не вмовляли брати гроші від польської розвідки… Це — твій останній шанс, Рупперт, а якщо не знайдеш її, ти знаєш, що тебе чекає?

— Знаю, — сказав Рупперт, і справді знав. Перед його очима сіріло порожне подвір’я біля будинку на Поліцайштрассе, кам’яні плити, які тут щодня поливають і чистять. Де вони вбивають? Очевидно, не на подвір’ї, а в підвалі, у темряві. Рупперт не хотів би вмирати в темряві. Ще з дитинства він боявся мороку.

— І зайди також, мій дорогий, і в оте кубельце, — додав Лотгар. — Може, зустрінеш свого давнього знайомого, Шмідта. Дуже мені хочеться з ним порозмовляти.

Отже, Руппертові дозволено піти звідси, і Рупперт виходить, не задумуючись над тим, що Лотгар тільки відклав термін виконання вироку. Вийти — це найважливіше в цю хвилину, вийти і не бачити блідої пики Лотгара та кам’яних плит подвір’я.

9

— Ганні треба виїхати звідси, — сказав Клосс. — Лотгар має опис її зовнішності.

Троє співрозмовників сиділи в тісній комірчині. Мар-цін розставляв фігури на шахівниці, потім зсував їх лівою рукою в коробочку. Ганна поклала руку на плече Клосса.

— Перебільшуєш, — посміхнулася вона. — Зроблю іншу зачіску…

Вони не розуміли, все ще не розуміли! Недооцінювали противника, роки окупації всім їм влили в серце тільки зневагу до німців.

— Вони зроблять усе, щоб тебе знайти, — пояснював Клосс. — Лотгар тепер знає, що ми намагаємось пробитись до Геннінга. Він буде його стерегти краще, ніж стеріг Кучери. Лотгар — небезпечний противник.

— Я отримав наказ прискорити виконання завдання, — не перестаючи бавитись шахами, тихо промовив Марцін. — Плани Геннінга мусимо мати за будь-яку