Нестор Гарсія Канкліні - Уявлена глобалізація, Нестор Гарсія Канкліні

що мають «фірмові» відмінності, які не дозволяються простим мігрантам, – існують і можуть бути в майбутньому заміщені на еквівалентні тією мірою, якою є іконами комерціалізованої «ідентичності». Питання, яке ставлять в інтерв’ю з лідерами мігрантів, стосується того, як скористатися з альянсів і об’єднань між латиноамериканцями, щоб не розмивати відмінності між кубинцями, домініканцями, мексиканцями, венесуельцями й іншими групами, які мають беззаперечну культурну і політичну вагу.

Багатоманітні громадяни

Декількома сторінками вище я запитував, чи можливо суміщати європейські, американські та латиноамериканські типи мультикультурності? Не менш важливе питання в контексті середньотермінових і тривалих відносин між регіонами стосується того, як узгоджувати розбіжності між республіканською системою універсальних прав, мультикультурним сепаратизмом Сполучених Штатів і спірною мультикультурною інтеграцією, яка здійснюється національною державою в латиноамериканських країнах. До цих трьох моделей додається четвертий тип «інтеграції»: коли мультикультурність підпорядкована медійному дискурсові, монопольній організації культурних індустрій, що призводить до залежності появ і зникнень розмаїття від рейтингової «більшості». Ця остання інтеграційна політика споживачів пронизує три класичних моделі громадянства та кидає їм виклик.

Згадані чотири структури лабіринту мультикультурності стають малоефективними, коли відмовляються реструктуруватися перед загрозами глобалізації. Всередині латиноамериканських країн гомогенність, встановлена національною державою, мало допомагає стримати нові етнічні та регіональні вимоги. Так само абстрактне громадянство європейських країн неспроможне прийняти масу іноземців, котрі бажають розділити з ними їхній добробут. Навіть американський сепаратизм – покращений завдяки критиці «лівих» науковців – не зміг переконати європейців і латиноамериканців у тому, що політика позитивної дії сприяє продуктивному співіснуванню. Що ж до панлатинського медійного комунітаризму, схоже, що він має більший успіх у суботи і неділі, ніж у робочі дні.

Вбачаю у сучасному мисленні два напрями, за якими можливо опрацьовувати відмінності у способах займатися мультикультурністю. Перший полягає у подоланні того, що можна визначити як вибіркові концепції відмінності. Хочу пояснити це з різкою чіткістю, з якою почув це від Стюарта Голла, коли він прокоментував один текст, в якому я говорив про гібридизацію в Університеті Стірлінга у жовтні 1996 року. Він сказав, що однією із заслуг гібридизації є те, що вона «підриває бінарні способи розуміння відмінностей». Попри це, як зазначав він, ми повинні знайти спосіб говорити про відмінність не як про радикальну інакшість, а як про диферанс. «У той час як відмінність, радикальна інакшість протиставляє одну систему відмінності іншій, ми домовляємось опрацьовувати одну відмінність, яка безперервно плавно переходить в іншу. Неможливо визначити, де закінчуються британці й починаються їхні колонії, де закінчуються іспанці й починаються латиноамериканці, де починаються латиноамериканці, а де індіанці. Жодна з цих груп уже не залишається у своїх межах. Те, що відбувається, – це тип дерридеанського висловлення щодо проекту всіх цих термінів, і коли ми кажемо «кордони» – ми маємо на увазі головно те, що їх перетинає. Тобто обмеження замість того, щоб затримувати людей, є місцями, які люди постійно перетинають нелегально».

Інший напрям полягає у нагадуванні про те, що не зводиться ні до метисації, ні до гібридизації. Тобто кожний мігрант, навіть будь-хто, доведений до зубожіння локальною райською «гармонією» глобалізації, є суб’єктом, якому водночас пропонують і якого примушують говорити від імені більш ніж одного місця. Як і для персонажів Арґедаса, які, на думку Антоніо Корнехо Полара, не узагальнюють свій досвід лише в одному дискурсі, а розбивають його на дві мови (іспанська і кечуа), на два способи комунікації (усний і письмовий), як провінціали і мешканці Ліми, можливість ствердитись як суб’єкту частково засновується на тому, щоб ніколи не забувати жодної зупинки на своєму шляху та не дозволяти позбавляти себе свободи говорити з різних місць (Cornejo Polar, 1996: 842–843). Однак чи можливо закликати інакших утілювати політику з подолання нерівності лише через розриви відмінності?

Якщо співвіднести глобалізаційні й гібридизаційні стратегії з різними практиками мультикультурності, стає очевидним, що, хоч би як формувався світовий ринок фінансів, окремих товарів і окремих медійних мереж, хоч би як поширювалась англійська як «універсальна мова», відмінності зберігаються і перекладність між культурами є обмеженою. Однак не є неможливою. Крім простих наративів про абсолютну гомогенізацію й опору локального, глобалізація протиставляє нас можливості сприймати фрагменти інших культур, але ніколи не ціле і перероб­ляти те, що уявляли як своє у взаємодіях і в угодах з іншими, але ніколи з усіма. Отже, протистояння відбувається вже не між глобальним і локальним, коли глобальне розуміється як загальна підпорядкованість єдиному культурному стереотипові, а локальне як проста відмінність. Відмінність виявляється не як відокремленість роз’єднаних культур, а як діалог з тими, з ким ми конфліктуємо або намагаємось об’єднатися.

Етнографічний матеріал, якій я згадую тут, демонструє зближення та конвергенцію у сферах праці та споживання. Навіть коли загальна конкуренція за часів глобалізації стимулює суперництво, солідарність одних мігрантів з іншими відмінними і з тими, що залишились у краї­ні народження, відкриття привабливого в інших культурах, що може спонукати аргентинця танцювати сальсу, а мексиканця отримувати задоволення від перуанської чи бразильської кухні, демонструють можливості співіснування. Навіть більше: винайдення і поділення матеріальних і символічних ресурсів. Не розв’язувати відмінності, а робити їх узгоджуваними.

Однак ці тисячі повсякденних практик, повторюваних на різних широтах, які наново моделюють географію етносів і націй, знаходять незначний прояв у сфері, де керують права: у громадянстві. Хоча вихідна позиція і способи управління цими справами відрізняються у Європейському Союзі й у латиноамериканських угодах з вільної торгівлі. Наднаціональні співдружності, сформовані на основі міграційних рухів, мистецьких і медійних союзів, сприяли утворенню в Європі єдиного громадянства і культурного європейського простору також з наднаціо­нальним фінансуванням і програмами зі співробітництва й взаємного обміну. До цього європейського громадянства та більш-менш інтегрованого культурного простору долучена лише частина не-європейців, а мільйони «інакших» дискриміновані та виключені. Сотні африканців, які тонуть, намагаючись добратись до Італії або перетнути Гібралтарську протоку, та 20 тисяч, які щороку легально або нелегально перетинають південний кордон Іспанії (половину з них затримують), демонструють, що проблема взаємозалежності між Європою та південною частиною Середземномор’я або іншого боку Атлантики далека від розв’язання. Про політику щодо іноземців кажуть, що коли б Європейський Союз захотів приєднатися сам до себе, він би сам собі відмовив через недостатню демократичність.

До цього додаються перешкоди для реалізації політики щодо аудіовізуальної інтеграції в Європі через зростання контролю за виробництвом і демонстрацією у сферах кінематографії і фотографії з боку американського капіталу. Однак принаймні ці проблеми обговорюються на форумах континенту, і здійснюються спроби розроб­ляння політики, спрямованої на їхнє розв’язання. Крім того, здійснюється значна кількість досліджень економічної можливості втілення і також традицій культурного споживання, які допомагають розроб­ляти цю політику, якої бракує багатьом державним акторам у Латинській Америці.